Доволі примітивна схема, та все ж треба брати до уваги, що на всіх без винятку небесних тілах (про які ми з певністю знали би, що там існує життя) мала би зародитися і свідомість, до того ж, свідомість з таким високим інтелектом, який зумів би привести розумних істот до витоків всесвіту, до Великого Вибуху.
Говорячи про розвиток всесвіту, ми теж маємо на увазі що раз більше диференційовані та інтегровані фізичні процеси. Досі ми пізнали лише людський мозок як найскладнішу комплексну систему. Саме цей орган, який відповідає за нашу свідомість, водно поривається зазирнути у небесний простір та від імені всього космосу одержати відповідь на запитання: Хто ми? Звідки взялися?
З погляду семантики прості речення такі короткі та вичерпні, що не було б дивом, якби їх вигукували навстріч нічному космосові І з інших куточків всесвіту, віддалених від задвірків нашої галактики на сотні світлових років. Сама мова могла б, мабуть, мати зовсім іншу структуру, але навіть у фонетичному сенсі звуки мали бути такими, щоб ми без вагань збагнули — йдеться про мовлення. Однак зовсім не конче, аби така позаземна цивілізація мислила інакше, ніж ми, тобто, щоб історія наукового поступу надто відрізнялася від нашої. І в тих цивілізаціях найталановиті-іиі істоти теж мали б пройти довгий, тернистий шлях до більшого пізнання природи світу, виникнення всесвіту та періодичної системи хімічних елементів.
Коли так званий проект SETI або ж Search Extraterrestrial Intelligence витрачає неймовірні ресурси на прослуховування космосу з надією вловити сигнали життя з інших планет, до того ж, розумного життя, то навряд чи йдеться про щось таке маловірогідне як космічна випадковість на віддалі кількох мізерних світлових років від нашої зорі. Насправді ж, проект покликаний знайти підтвердження, що існування нашого людського роду є явищем характерним і визначальним для всього всесвіту.
Однак Існують також аргументи, що істоти, наділені універсальною свідомістю, живуть лише на нашій планеті. Навіть якщо й з'явилися десь на інших небесних тілах примітивні форми життя, не треба забувати: від моменту зародження життя на Землі і до тієї миті, як людський рід побачив світло дня, минуло чотири мільярди років, а чотири мільярди років — солідний вік для планети. Уже через один мільярд років сприятливі умови для життя на нашій планеті, ймовірно, зникнуть, земля втратить атмосферу, вода випарується.
Можливо, ми тут самотні. Та наразі не можемо виключати ймовірності, що цей всесвіт є пульсуючим джерелом, з якого народжуються живі душі у своїх найрізноманітніших зовнішніх проявах.
Дитиною я часто замислювався над тим, що хвилює мене й нині. Може, у всесвіті вирує життя, думав я. То була радісна, бентежна думка. Та нараз мене огортав зовсім інший настрій. Ану ж ми зовсім самотні, життя існує лише тут і більше ніде в усьому універсі. Ця думка також бентежила. І те, й інше свідчило, до якого незбагненного дива я маю причетність.
Автобус петляв долиною Гемседаль. Звісно, я знав, що невдовзі проїжджатиму повз те місце. Намагався внутрішньо підготуватися. Можливо, усі мої роздумування про всесвіт саме й були тією підготовкою. Пригадуєш — на паромному причалі біля Ревснеса... Ми розмовляли про приголомшливі речі, про те, що будь-які довільні події на нашій планеті підпорядковуються якомусь вищому порядку і сповнені вищого сенсу.
Хмари стеляться усе ще низько. Хоча, як відрізнити, де закінчується туман і починаються хмари? Густа пелена нависає десь за три метри від землі.
Знак інформує, що 52-га дорога через Гем-седальський перевал відкрита. Звісно, відкрита, надворі ж середина літа!
Ми довго їдемо правим берегом бурхливої річки, переповненої надміру рясними дощами останніх днів, а ще талими снігами, які цьогоріч пізно зійшли в горах. Проминаємо повну по вінця загату, вода переливається через греблю. Ось і пояснення, чому далі в долині така стрімка течія річки Гемсіль, а хвилі Тюрільфьорду заливають прибережні причали, — це ж бо один і той самий водний басейн.
Майже матеріальні повісма імли, збиті у врунисте клоччя, виснуть над долиною. Якісь метеорологічні витівки природи... Ось паволока знову гусне, видно саме тільки ложе долини, схили гір по обидва боки огорнулись товстою повстю туману.
Неймовірно, як виразно і сфокусовано я можу бачити своїм внутрішнім зором історію всесвіту та його географію, сприймаючи водночас зовнішній світ наче паралельно. До того ж, я дозволяю собі мати певні судження про те, як і чому з'явилися схожі на мене істоти.
"Всесвіт не виношував життя у своєму лоні, і біосфера не виношувала у своєму лоні людину. Наш виграшний лот випав так само випадково, як на гральному столі казино в Монте Карло".
Однак спокусливо спробувати таки постфактум затрубити у фанфари Жака Моно, який тяжів до спрощеного бачення світу, затрубити хоча б лише задля того, аби послухати, мелодійно чи фальшиво вони звучать: всесвіт виношував життя у своєму лоні й усвідомлював самого себе.
Як на мене, звучить не так уже й погано. Принаймні не тотально суперечить моїй інтуїції, якщо вона, на загал, має хоч якесь значення. Цей всесвіт свідомий себе, тобто, усвідомлює самого себе. Такий очевидний, однак приголомшливий факт не годиться віддавати цілком і повністю на поталу езотеричним тлумаченням.
Бо це вже вищий рівень, міркую я собі, доки автобус вибирається на перевал. Щоб не сказати, найвищий рівень, на якому беруть до уваги лише наукову аргументацію. Можливо, свідомість "не мала" виникнути, можливо, й саме життя "не мало" виникнути. Так аргументував Моно. Та, можливо, й цього всесвіту "не мало" бути...
Якби всесвіт від першої миті свого існування мав трішечки іншу природу, ніж має фактично, він розвалився б за якісь мільйонні частки секунди після свого народження. Навіть мікроскопічні відмінності у його властивостях, які Моно назвав "первинними принципами", з невмолимою неминучістю призвели би до того, що всесвіт так ніколи б і не виник. Ось лише декілька прикладів. Якби універс від першого моменту мав на крихту більшу позитивну масу, аніж негативну, він знищив би сам себе за мить після "великого вибуху". Якби потуга ядра виявилася трохи слабшою, всесвіт складався б винятково з водню, а якби трохи сильнішою, водню не було би зовсім. Прикладів можна навести безліч. Стівен Гокінґ* висловився одного разу так: Шансів, що після Великого Вибуху такий всесвіт, як наш, ніколи не постане, було тьма-тьменна.