— Коли, коли саме настане цей момент?! — захвилювалася Оленка. — І чому б тобі не пояснити це все самому Владові?
— А він мене послухає? Сумніваюсь. Я добре сам себе знаю… Щодо певного моменту… Тут і полягає небезпека, — наче вголос міркував дорослий Влад. — Я переконався, що минуле не повторюється буквально. Так, є події, люди, речі, яких неможливо оминути, змінити… Але кожного разу минуле підносить несподіванки. Воно щоразу дуже схоже саме на себе, але не тотожне. Втім, ви можете відмовитися від подорожі…
— Але ж це неможливо, ти розумієш… — якось відсторонено сказала Оленка. — Тоді Філ помре, а ми, можливо, й не одружимося, коли докорінно все змінимо в нашому часі й діях.
— Не знаю, — зітхнув Влад. — Можливо, що й так. Мене, тобто того Влада, слід зупинити, коли він почне поводитися аж надто дивно. Він раптово може стати зовсім інакшим, може почати нехтувати тобою і всіма… А статися це може за різних обставин і в різних місцях.
— Здається, я зрозуміла, — міркувала про щось Оленка. — Я буду пильна. А завтра ми, як і домовлялися, підемо до професора в лікарню…
— Будьте обережні, — мовив Влад. — Не хочеться мені повертатися в майбутнє, де, можливо, мене вже й немає… До побачення… У нашому майбутньому!
"Чорний Плащ" поволі зник, немов розчинився в повітрі, залишивши Оленку з тяжкими роздумами: як діяти далі.
Наступного дня Влад і Оленка вже зранку були в лікарні. Проте сталося несподіване: Філове самопочуття різко погіршилося. Він лежав непритомний і, зрозуміло, поговорити з дітьми не міг. Лише лікар, який весь час був при хворому, передав Владові й Оленці плутані слова професора про якийсь паралельний світ, про відвар з якоїсь "етейї", як висловився науковець. Лікарі вирішили, що він марить. Та Оленка знала: Філ просто не встиг до пуття пояснити тим, хто був поруч із ним, значення слів "паралельний світ", "відвар", "етейя" тощо. Оленка вагалася: чи розповідати Владові про зустріч із ним — дорослим, про його попередження і застороги. Потім вирішила лише сказати, що здогадалася про значення слів професора — то цілющі ліки з паралельного світу. Влад поміркував і погодився, що, мабуть, Філ мав на увазі саме це. Проте назва іншого світу лишилася невідомою…
Розв’язати цю загадку можна було лише завдяки мапі й списку різних світів, які склав Філ і залишив в обсерваторії.
Невдовзі Влад і Оленка були вже в споглядальні. Вони уважно вивчали мапу, сподіваючись знайти відповідь: в якому зі світів слід шукати рятівну для Філа рослину етейю? Діти бачили знайомі назви: Муна, Юкеамоа, Татаса; або ж красномовні нотатки професора біля позначених світів — "місце спокійного відпочинку", "розваги", "чудовий дайвінґ"… І раптом, поблизу світу під назвою Павор, короткий напис: "аптека".
Та чи справді цей Павор був "аптекою", де можна було знайти чудодійну етейю? Як це з’ясувати? Вихід був один — зателефонувати другові Філа, науковцю з Мексики Міґелю. Адже він також брав участь у складанні мапи світів і мав би знати хоч щось про кожен із них.
У записнику Філа, який довелося розкрити й вивчити, Оленка і Влад справді знайшли два телефони Міґеля: хатній і мобільний. Проте вдома в Міґеля, у місті Мехіко, ніхто не відповідав. А ось дзвінок на мобільний був вдалим. Мексиканський науковець, що перебував у Швеції, в одній із старовинних обсерваторій, радо вітав своїх знайомих Олену і Влада. Діти були змушені розповісти про Філа, його хворобу. Міґель страшенно розхвилювався і сказав, що негайно вилітає до свого друга. Оленка, щоб не гаяти часу, запитала про "світи-аптеки", тобто ті місця, де можна було б знайти оту Філову етейю. Міґель запевнив, що вони з Філом знали тільки один паралельний світ, який славився своїми цілющими травами, дія яких перевершувала всі відомі земні. Цей світ називався Павор. Усе зійшлося, склалося, як пазли на картинці. Діяти слід було рішуче і негайно, зважаючи на стан Філа. Діти лише сказали Міґелю, що його зустрінуть Леся і Марко. А самі вже лаштувалися сісти до Крісла Переміщення. Звіривши координати за мапою, запам’ятавши кількість обертів Ручки, вони поринули в невідоме…
Після того, як рожевий туман зник, Влад і Оленка побачили, що опинилися посеред величезної кам’яної споруди, складеної з великих брил, що лише віддалено нагадувала обсерваторію. І хоча в ній де-не-де стояли чи лежали якісь металеві прилади, позеленілі від часу, вся споруда справляла сумне враження. Напівзруйнована, з проваленою банею, поросла якимись виткими рослинами, ця споглядальня немов говорила: давно сюди ніхто не заходив…
Діти вийшли просто через пролам у стіні й побачили, що вони на високому пагорбі. Довкола, аж до обрію, незворушно стояв густий червонясто-фіолетовий ліс. Лише подекуди в цьому морі дерев було видно чи то стежки, чи дороги… Здалеку важко було розібрати. Чи є тут живі істоти? Де шукати рослину етейю? І яка вона, зрештою? На ці питання Влад і Оленка дати відповіді, звісно, не могли.
— Що робитимемо? — запитала Оленка.
— Гадаю, слід піти якоюсь стежкою, — запропонував Влад. — Кудись мусимо вийти. Без підказки етейю ми не знайдемо.
— Ну, то ходімо!
Мандрівники рушили з пагорба стежиною, що потроху розширювалася і ставала доволі широкою ґрунтовою дорогою.
Йти було досить важко: в лісі панувала задуха, вогкість і спека. Проте вибору не було — лише йти вперед. Влад час від часу надламував гілочки на рівні очей, щоб таким чином помічати дорогу й на зворотному шляху не переплутати цю стежку з іншою. Надламані гілки швидко в’яли, пускаючи густий білий сік, схожий на живицю. Сік дерев застигав у вигляді пінистих пухирів. Оленка порівняла їх із маленькими мильними бульбашками.
Вони йшли довго, так що вже втратили відчуття часу. День тривав і тривав, неначе місцеве світило, якого, щоправда, не було видно на небі, й не рухалося до обрію.
Але ось дорога різко звернула ліворуч, ліс порідшав, і вдалині Влад з Оленкою побачили велике місто. Вони пришвидшили крок, незважаючи на спеку.
…Місто вирувало: на кожному кроці були якісь крамнички, великі магазини, багатоповерхові супермаркети. Ніхто з мешканців не звертав жодної уваги на Влада й Оленку. І це не дивно: такої різноманітності живих істот годі було й уявити. Поспішали вулицями двоногі довготелесі антропоїди, схожі на людей; повзали неквапом стоокі драглисті "слимаки"; літали схожі на австралійських коал великі "ведмеді"; підстрибували на кількох десятках лапок сині "огірки"… Очі дітей розбігалися. Вони не могли зрозуміти — чи розумні всі ці істоти, чи ні. Але трохи згодом Влад з Оленкою дійшли висновку, що всі мешканці цього міста, які, мабуть, його й створили, перемовляються між собою — тонкими звуками, або змінюючи колір шкіри, або ж певними рухами. І всі вони розуміли одне одного, попри таку зовнішню відмінність.