Рклицький підійшов до Ромася й нахилився.
— Та ну, — розвів він розпачливо руками. — Ти ще сьогодні не помив свою пику. Тоді вибачай, поцілую іншим разом, кращим часом.
Веселий регіт наповнив камеру. Поляков аж качався на нарах. Грабовський сміявся стримано, щоб не образити нового знайомого. Тільки Рклицький стояв строгий і зосереджений, наче говорив справді поважні речі. Був, здавалось, невдоволений реготом і чекав уваги, аби закінчити свою думку.
Навіть підняв руку над головою і насупив брови.
— Ну от, Павле, — продовжив тим же спокійним і серйозним тоном. — От що міг я сказати, звичайно, в основному, про цих громадян, — показав на Полякова й Ромася. — Люди вони, як сам зволиш бачити, не якісь там задериштаньки, а хлопці хоч куди. Тепер ти можеш не турбуваться про своє життя, можеш спокійнісінько спати. Маєш зразу три Михайли, дивися ж, не поплутай їх.
— Спробую, — посміхнувся Грабовський.
— Твоєї персони, Михайле, — вставив Ромась, — не можна ніколи і ні з ким сплутати.
— Так то так, дорогий мій Ромасику, — хитрувато підморгнув Рклицький. — Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, які плутають мене зі мною ж таки... Так, дорогі мої, про вас я Павлові розповів, а вам також належить відати, яке він є зілля і чого тут виріс.
— Передмову скоротити можна? — перебив Поляков.
— Для тебе, Михайле, людини, яку ніколи не хвилювало пізнання світу і людей, можна скоротити й зовсім. Отже, без передмови. Павло Арсенович Грабовський, шановні колеги мої, належить до нащадків великої богині музи на цій гріховній землі. Піїт він, хоч поки що й "неведомый, но милый". Я не можу знайти потрібних слів, епітетів і гіпербол, звуків і кольорів, щоб розкрити перед вами його геній. Не зможу. Ліпше попросимо його явити перед нами цнотливий лик своєї праведної богині.
— Ти правду кажеш? Поет? — з жвавим інтересом запитав Ромась.
— Правду, Михаиле, чистісіньку, — відповів Рклицький. — Я, здається, не твого батька син, щоб неправдою торгувати. Ану ж бо, Павлику-равлику, вистав ніжки на всі три доріжки, докажи цьому невірі. Кинь золоті персти на срібні струни своєї трагічної арфи і возопій що-небудь таке, щоб аж горобці й сови заридали.
— Михаиле, не глузуй хоч, — просив Грабовський. — Пощо морочиш хлопців?
— Морочу? — раптом темна хмарина налетіла на обличчя Рклицького, а очі блиснули якимось холодним вогнем. — Ні, друзі мої, жарти жартами, але цього разу не морочу і не збираюся морочити вас. Поет наш Павло Грабовський, справжнісінький поет.
— Михаиле, прошу тебе, годі, не верзи дурниць.
— Ну добре, Павле, не буду.
Рклицький сумовито поглянув в очі Грабовському і одійшов до вікна.
— Не буду більше, вибачай.
Мамо-голубко! Прийди, подивися,
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.
Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама в журбі;
Хай я в неволі конаю та плачу, —
Важче незмірно тобі.
Бачити більше тебе я не буду;
Не дорікай, а прости;
Та від людського неправого суду
Сина свого захисти!
Коли Михайло непомітно почав читати, Павло не звернув уваги. Він добре знав Рклицького як любителя декламації. Притому театральність пози та вишуканість, а часто й недоладність його жестів не подобалися Павлові. Звик до них і завжди чекав, щоб скоріше закінчилася декламація. Так було й цього разу. Але недовго. Уже при словах "болі зі споду душі піднялися" він збагнув, що Рклицький читав його вірша, написаного в ізюмській тюрмі.
Звів очі на Михайла. Той стояв, дивлячись через вікно кудись далеко-далеко, і не читав, не декламував, як завжди, а говорив, наче справді звертався до рідної неньки, яка була десь там, за вікном.
Стояв, як скам'янілий, а голос звучав тихо й журливо, без жодної фальшивої нотки. В ньому чулося стільки щирості, стільки живої муки, що Павлові очі наповнилися слізьми. Він, захоплений Михайловим читанням, не бачив, як Поляков і Ромась пильно стежили за ним.
А Рклицький, скінчивши читати, ще довго німував, немовби чекав материнського захисту.
— Чого ж ви мовчите? — відірвався нарешті од вікна. — Дошкуляє "кнутом иссеченная муза"?
На запитання ніхто не відповів.
— І ти, Павле, мовчиш? Не пізнаєш? Це, хлопці, його, Павлів, вірш. Чи, може, не твій? Ну, скажи?
— Михайле, якщо ти хочеш, щоб я на тебе не сердився, то припини розмову, — попросив Грабовський, весь заллятий гарячим рум'янцем.
— Можеш сердитися, навіть пересердитися, — не вгамовувався Рклицький. — Кажи одним словом — твій?
— А якщо мій, то що з того? Я його писав не для друку. Так собі... Краще скажи, як він до тебе потрапив?
— А це вже, Павлику, мій секрет. Напиши напам'ять, то й скажу.
Грабовський не відповідав. Рклицький трохи почекав і вів далі:
— Не хочеш — то право твоє. Скажу й так. Дала Ліда Лойко. І не тільки мені. Усі ми, коли їхали з Харкова сюди, переписали в неї. А де вона його взяла, присягаюся моїм патроном Меркурієм, не знаю. Думаю, тобі краще відомо, як твій вірш потрапив до тієї красуні.
— Я їй не давав!
— Я теж не міг дати. Та й не в тому річ, де в хаті піч, а в тому, щоб вона гріла.
— Еге, якби ж гріла, а то буває, що й пече...
— А чого ти, Павле, відпираєшся? Написав, то й добре, — втрутився Ромась. — Умів би я написати...
— Не дав бог жабі хвоста, а то б вона всю траву витолочила, — вставив Рклицький.
Три голоси гримнули дружнім реготом. Тільки Ромась стояв ні в сих ні в тих, нервово перестукуючи пальцями по голих нарах. Він не міг підібрати для відповіді дошкульного слова, і словесний герць перервався. Грабовський навіть пошкодував за ним, бо помітив, що невимушена, щира, хоч зовні й гострувата розмова між товаришами гарно впливала на нього.
Устав з нар, пройшовся по камері, постояв біля вікна, ще пройшовся. Було легко на душі. Хотілося продовжити веселий настрій. Він розповів хлопцям про свою пригоду на подвір'ї тюрми з наглядачем, про переляк жандарма, який мало не потрапив разом з ним до камери.
Хлопці сміялися, навіть лаяли Павла за те, що допоміг п'яному наглядачеві розібратися з Пушкарним.
— Не хотів я воловодиться з ними, — пояснив Грабовський. — Там такий холод, що й п'яти хвилин не вистоїш на одному місці. Аж душа зледеніла в мене. Не їх, а сам себе виручав. Та хай їм біс.