І раптом сьогодні зовсім несподівано все почало змінюватися. Пухкеньке, кругленьке личко, гладко прилизана каштанова чуприна, старанно напрасований костюм кольору кави з молоком — все це блідло, ховалося за новим образом Михайла Рклицького...
Крізь ледь-ледь зімкнуті повіки Грабовський бачить, як з широко розкриленими руками біжить до нього Михайло. Став він якийсь простіший і мужніший. Хапає Павла у свої тугі обійми і стискає з такою силою, що аж кістки тріщать, а в голові паморочиться. Але Павло не чує болю. В його серці лунають, як звабна музика, Михайлові слова: "Що з тобою, Павле?"
Добрі, теплі, щирі слова...
Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже бовваніли надвечірні сутінки. Тіло, здавалося, зовсім заніміло і стало тяжким, безсилим, здерев'янілим, наче з нього хтось висмоктав і пекучі болі, і навіть той нікчемний запас сил, який ще почував у собі, зайшовши до камери. Хотілося лежати мовчки, не рухаючись, ні на що не дивлячись, ні про що не думаючи.
Та лежати не пощастило.
— Ну як, Павле, твої діла? — перехилившись через нари, питав Рклицький. — Мабуть, їсти хочеш. Вставай, підпасеш коня. Обід є.
— Зараз, — відповів Павло.
Звістка про обід нагадала йому, що він уже другу добу й росинки не мав у роті. Тільки зараз відчув, що хоче їсти.
— Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобі. — Михайло підніс ложку прозорої рідини. — Від простуди. Ми тут, коли ти спав, зняли галас, і лікар приніс.
Випивши гіркі ліки, Павло похапцем сьорбав захололий суп. Їв мовчки, крадькома роздивляючи своє нове житло. Помітив, що в камері, крім Рклицького, були ще два, також молоді арештанти. Один з них сидів на табуреті під стіною і читав принесену Павлом книжку Успенського. Другий, стоячи коло густо загратованого вікна, стежив за заходом сонця.
— Ви погляньте, хлопці, яка чудова гармонія кольорів! Ану, безнадійний хіміку, іди, проаналізуй цю мозаїку, визнач її формулу, — говорив, не одриваючи очей від барвистих заграв.
Юнак на табуретці згорнув книжку і, не поспішаючи, підійшов до вікна.
— Та-а-ак, — протягнув. — Картина справді чудова. Але хай тобі, Михайле, буде раз і назавжди відомо, що вивести формулу цієї мозаїки не можна, бо вона є не хімічною сполукою, а механічною сумішшю. Одне слово, друже мій, в хімії ти шкутильгаєш на всі чотири. Треба, брат, не захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, — підсумував юнак і, повернувшись до табуретки, знову взявся за читання.
— Заморив трохи черв'яка? — спитав Рклицький, коли Павло скінчив обід. — О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це мої товариші, а з цієї величної хвилини — і твої. Оцей, — посміхнувшись, показав він на арештанта з вузькими чорними модно, як у корнетів, закрученими догори вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, — завзятий чорнопереділець, любитель мазурки і пуншу, відомий гульвіса і серцеїд. Одне слово — Михайло Поляков. Прошу любити й не кривдити, бо він уміє захищатися і давати здачі.
— Годі тобі, Михайле, тропарі читати. Стренчиш, наче на торговиці, — зашарівся юнак, що стояв коло вікна.
Він підступив до нар і подав Павлові руку.
— А це, — хитрувато підморгнув Рклицький на того. що читав книгу, — як би тобі сказати, щоб точніше? Ні, це не Михайло Ломоносов, а Михайло Іванович Ромась, хоч також підходящий, можна сказати, славетний на весь світ хімік... міг би вийти, якби не вигнали з восьмого класу лубнянської гімназії. Стане, мабуть, алхіміком. Знову ж таки, друг народу, лише притримується дещо іншої орієнтації — народоволець. Бліда тінь Кибальчича. Хімією займається не з самих наукових інтересів, а й з політичних та гуманних міркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кілька нових хімічних сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторії або навіть, вибачайте, на простісінькій печі, в одну прекрасну тиху ніч привести в мир божий чисту і світлу, як ясочка, волю.
— Що ж то за сполуки? — тиснучи руку новому знайомому, запитав Грабовський. — І чому їх має бути декілька?
Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками.
— Чому? Так ти питаєш, Павле? Діло дуже сурйозне. Найзручніше, бачиш, на це резонне запитання відповісти самому майбутньому Менделєєву. Але оскільки справжні вчені полюбляють більше винаходити, аніж займатися популяризацією винаходів, перекладаючи сю панщину на інших, то я дозволю собі, бодай коротко, викласти заховану від простого, не просвіченого промінням науки ока суть мудрого винаходу. Хтозна, може, йому належить справа оновлення старого, цього давно запліснявілого світу.
— Михайле, Михайле... — намагався вгамувати Рклицького Ромась.
Він. як мімоза, міняв барви на лиці, але Рклицького, витівника й любителя грати в слова, годі було спинити.
— Так от, задум цей мені бачиться простим, як і всі геніальні відкриття. Михайло Іванович винайде кілька сполук сильної дії. Їх утворюватимуть різні хімічні речовини з допомогою електричної іскри. Заздалегідь ці речовини, як і динаміт, будуть закладені під царський палац, під хороми всяких губернаторів, поліцмейстерів та іншу коросту. Винахідник стоятиме у своїй лабораторії і стежитиме за електричними приладами. Коли йому прибандюриться, він увімкне важіль, скажімо, ікс, і — цар полетить до дідька. Потім важіль ігрек — і нема губернаторів. Далі важіль зет — нема й поліцмейстерів. А на поміщиків, предводителів, жандармів він просто напустить мор. Своєрідний страшний суд, тільки Ноєвого ковчега не буде. Уявіть собі, друзі мої, — мрійно закинув Михайло погляд на брудну стелю камери, — що одного, знову ж таки прекрасного, тихого ранку ми встаємо і бачимо — о матінко рідна! — ні царя тобі, ні губернатора, ні поліцмейстера. Тільки поміщики й фабриканти бродять, як почаділі, та ридають не своїми голосами за царем-батюшкою. А сонечко виринає таке молоде, тепле, лагідне. На землі, куди не глянь, течуть і піняться молочні ріки в кисільних берегах. А пташки співають так весело, що аж макітриться в голові. А народ, щасливий, вільний, багатий, іде і славить нового месію — Михайла Івановича Ромася. Кругом ладан димить, димить. О, то будуть величні, неповторні картини! Дай, тезко, авансом поцілую тебе за ощасливлений люд. Знаю, сердего, що ти ворог всілякої слави, але ба: те, що належиться, — треба брати, що заробив, те й споживай.