— Тоді, — клацнув язиком кривов'язий і віддав сундучок, — бери. Спокутувати гріхи, значить...
Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку:
— Дай-но сюди.
Довго оглядав її з усіх боків, потім висадив окуляри на носа і почав читати на титульній сторінці:
— Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така божественна? А хто цей Успенський?
— Не знаєте? — зопалу перепитав Грабовський і, не задумуючись, відповів: — Ну, святий такий. Великомученик. Жив у Києво-Печерській...
— Який же це? Я, хвалити бога, усіх...
— Новий святий. Сорок перший. Колишній інок Глєб з церкви святого Успенія. Хіба ще не чували про нього?
Коридорний заперечливо хитнув головою: ні, не доводилося чувати.
— Ще почуєте.
— А ти не той?.. — завагався тюремник.
— Хіба ж можна про бога брехні плести?
— Ага. То бери, коли духовна. Так, кажеш, з Києво-Печерської... новий... великомученик... Глєб з Успенія... Слава богу, — бубонів кривов'язий, ведучи нового в'язня темними вузькими коридорами.
11
Не встиг Грабовський переступити поріг камери, як чиїсь руки міцно обхопили його шию.
— А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стільки нечиста носила й нарешті сюди припровадила?
Це горланив, обіймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений довгою недугою, голодом і тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах. Стиснутий дужими руками, він остаточно втратив рівновагу, захитався і, якби не ті руки, простягнувся б на долівці.
— Що з тобою, Павле? — захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського на нарах.
— Нічого, нічого, — відповів той тихо, напружуючи всі сили. — Я трошки полежу.
Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очі і наче пірнув у колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпеченої голки, біль у тілі і глухий стукіт у скронях. Боліло все тіло. Навіть не боліло, а просто нило, кричало про свої муки. Ні вгаму йому, ні спокою. В груди тлумилися химерні бажання, змішані з пекучими болями й жалями.
Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах організації товариші в полемічному запалі здіймали словесну веремію, він нервувався і закликав до порядку або навіть покидав зібрання. Так було легше, заспокоювалися хворі груди.
А зараз хотілося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може, він затамує, заглушить біль. А галасу-то й не було. Це дивувало й дратувало. Будило й підганяло золотою різкою охлялі думки...
Не встиг побачити, скільки людей у цій камері. По руках, які враз підхопили його, догадувався, що мешканців тут чимало. Та де ж вони зараз? Чому не чути жодного слова, навіть шелесту, наче всі поніміли? Невже вони тихцем, як примари, вийшли з камери?
Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило лише на те, щоб витягнути з-під голови отерплу руку. І коли ворухнувся, почув приглушений, тривожний шепіт коло нар, в якому зливалося кілька голосів. Аж стрепенувся, хоча й сподівався їх.
— Ти полеж, Павле, — нахилився над ним Михайло Рклицький. — Спочинь, засни, до обіду я тебе розбуджу.
Грабовський нічого не відповів. Тільки через силу обернувся лицем до стіни і підібгав під себе ноги. Так легше заснути.
Та заснув не скоро. Несподівано в його уяві виплив Михайло Рклицький.
Рклицький? Михайло? О доле! І все постає перед очима, як живе.
Кругловидий, мов дитина, білявий, у старанно напрасованому костюмі, з піднятими над головою руками, гарячими очима — оце Михайло Рклицький. Такий, яким колись багато разів бачив його на сходках.
Товариші з харківської організації поважали Михайла, любили його квітчасті промови, і, може, саме тому він виступав на кожних зборах. Віртуозно правуючи словом, маючи чи не найбільший серед усіх членів організації запас знань з історії, сучасної політичної та художньої літератури, цей студент четвертого курсу університету легко опановував аудиторію, міг повести її за собою. Він не відчував найменших труднощів у вербуванні неофітів народницької віри.
Тільки один Павло Грабовський, учень харківської семінарії, а потім газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому — сам не міг розібрати. Навіть відчував, що підстав для цієї настороженості, стриманості немає, проте змінитися не міг. Не раз сам себе з острахом питав, чи, бува, не заздрощі викликають цю настороженість? Але тут же доходив думки — ні, не вони.
— А що ж? — стояло, як привид, і з сумовитим докором западало в душу питання.
— Що?
Відповіді не було.
Павлові спершу також подобалися запальні Михайлові промови, але довго чути їх не міг: слухав доти, доки промовець говорив спокійно, розважливо, забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим далі оратор заглиблювався в нетрі теорії та історії, тим більше загорявся, втрачав спокій, збивався з плавної течії — і тоді ніби зривалася хуртовина, в якій мішма, як розцяцьковані маріонетки, пролітали історичні та літературні герої різних епох і політичних орієнтацій, починаючи від Цезаря, Робесп'єра і кінчаючи Бакуніним і Раскольниковим, Рахметовым і Базаровим. У цій хуртовині важко було не тільки розібратися, а й уловити що-небудь живе й відчутне.
Павла Грабовського це дратувало й обурювало. Йому не раз хотілося просто обірвати промовця. Він якось підсвідомо відчував відсутність будь-якого зв'язку тих численних книжкових, на диво яскравих і строкатих фактів, якими бравував оратор, з тими проблемами, котрі тут обмірковувалися, котрі пекли його, Грабовського, як власні рани.
Але головне...
Головним було, мабуть, те, що Павло не вірив у щирість Михайла Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказів. Та докази є доказами, а почуття — почуттями...
Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований і боготворений багатьма старшими членами організації, для Павла губився в густому плетиві незліченних "може".
Згодом йому набридла ця загадковість, і він силоміць виштовхнув Михайла поза коло своєї уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький — кум, сват, брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собі голову?
Для нього перестав існувати Михайло, як перестали існувати і претенденти на Михайлову славу. При згадці про них він тихо проціджував крізь зуби одне осоружне йому слово — паничі, і на губах відчував терпкий присмак. Так бувало в організації.