Нарешті заскрипіла залізна хвіртка, і з неї вивалився вартовий у довжелезному, як ряса, кожусі, у величезних валянках, з башликом за плечима.
— Звідки такі нетерплячі? — запитав, не дивлячись на прибулих.
— З солодкого та ще й теплого краю. Хіба не бачиш? — криво посміхнувся жандарм, підморгуючи на посинілого від холоду арештанта. — Не край, а рай, кажу тобі. Всі знають. Як каже моя Гануся...
— Ну годі, годі акафіста правити. Звідки, питаю?
— З харківської, — офіційно відповів жандарм.
— Отак би й сказав. Залізай, — покосився вартовий на хвіртку. — Бомагу приготуй. Бачиш, начальство, — показав рушницею у тюремне подвір'я.
Минувши хвіртку, арештант поглянув на дерев'яний будинок, що правив за канцелярію Бутирки. На порозі стояв високий, сухий, наче кочерга, чоловік. Це був наглядач московської пересильної тюрми.
Похитуючись на кривих, як у кавалеристів, ногах, він оглянув прибулих.
— Куди? — витріщився каламутними очима на конвоїра.
Від нього несло горілчаним перегаром. Він похитнувся і пішов прямо на конвоїра.
— Куди, питаю?
— До вас, пане, — нерішуче доповів жандарм, задкуючи від наглядача, наче від примари.
— З якої камери?
— З Харкова. Привів вам... — квапився жандарм уже з-за плечей арештанта.
— З Харкова? —— зупинився наглядач. — Давай бомагу.
Жандарм похапцем висмикнув з-за пазухи пакет і, вибігши наперед арештанта, подав наглядачеві:
— Осісьо.
Видобувши з пакета аркуш, наглядач довго повзав по ньому банькуватими очима.
— Пушкарний?.. Політичний, значить?.. Це ти і є Пушкарний? Політичний? — тицьнув пальцем на жандарма.
— Ні, ні, пане, — поспішив жандарм. — То я його привів. Маю передати вам і назад повертати. Привів ..
— Кого привів?
— Його, — жандарм показав на арештанта.
— Це ти Пушкарний? — підступився наглядач до арештанта.
— Ні, не я, — відповів той спокійно, і загадкова посмішка майнула на його сухорлявому блідому лиці.
— А хто ж? Він? — наглядач ткнув аркушем на жандарма. — Ти? Кажи? Морда!..
— Ні, пане. Я — це не він. Я привів його...
— Куди?
— Сюди. До вас...
— Звідки?
— Від нас, з Харкова.
— Для чого привів?
— А хіба ж я знаю? Наш назиратель звеліли...
— Хто це міг, опріч мене, звеліти? — визвірився бутирський наглядач. — Хто? Який це там ще?
— Ну, мій назиратель...
— Твій?
— З харківської тюрми...
— З харківської?.. — зморщив вузьке чоло. — Та якого ж ти дідька морочиш мене, коли сидиш в харківській?
— Я не сидю. Я ж привів...
— Кого? — озлився вже бутирець.
Вилиці конвоїра позеленіли.
— Його, — показав на арештанта і звернувся вже до того. — Ну, чого ж ти мовчиш? Скажи, тебе я привів?
— Мене, — байдуже відповів арештант.
— Tак ти і є політичний Пушкарний? — кинув на нього каламутними очима.
— Ні, я не Пушкарний.
Наглядача, видно, смикнула за живе загадка: котрий з цих двох чоловіків, що ледь-ледь туманіють, як сновиди, перед ним, є політичний Пушкарний? Хто кого з них привів і звідкіля саме?
Він ще кілька разів допитував жандарма, жандарм пояснював, як міг, тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посміхаючись. Ця гра нарешті обридла арештантові.
— Читайте уважніше, — показав на папір.
Наглядач припинив допитування, насупив брови, і його очі втупилися в папір:
— Грр... Гра-а... Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о Арсено-о... Арсенович. Грабовський, значить?
— Так, так, пане назиратель! — радісно вигукнув жандарм. — Грабовський, бий тебе коцюба. Тільки-но зараз пригадав. От нечиста сила.
— Також політичний?
— Так точно, політичний.
— А де ж він, той самий Грабовський?
— Я, — обізвався арештант.
— Значить, ти є політичний Грабовський? Так? А де ж той Пушкарний? — докопувався. — Це ти? — вперся він посоловілими баньками в жандарма.
— Ні, не я, — бідкався жандарм, безпорадно розводячи руками. — Його тут нема.
— Як нема? А от же написано, — наглядач копнув пальцем у папір. — О-о. Пушкар... Де ж він, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких. Ну! — гукнув він на вартового, який досі стовбичив осторонь. — Одведи обидвох до камери, а потім розберемося. Чого стоїш, морда? Валяй!
— Як це до камери? — заволав жандарм. — Змилуйтеся, пане назиратель. Та мене там... Мені ж треба їхати додому.
— Ну, ну, не варнякай, — наставився вартовий рушницею. — Кроком руш!
Жандарм зовсім пополотнів. Він розмахував руками, снуючи сині пасма, що вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз'яснював. Але все це мало допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди цівкою рушниці.
— Оговтайтесь, — звернувся Грабовський до наглядача. — Ніякого Пушкарного з нами не було.
— Не було!.. Істинний бог, не було, він правду каже. Присягаюсь, — безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в очі то наглядачу, то арештанту.
— Пушкарне, — пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, — це моє рідне село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз.
— Так, так, прочитайте ще раз, — залементував жандарм. — Рідне село, позначене... Істинний бог, позначене... присягаюся на хресті...
Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав, що й до чого, і солдат повів Грабовського в камеру. Дорогою він сказав — до камери арештант не має права брати ніяких речей, сундучок треба здати в тюремний цейхгауз.
— Ну, — здвигнув плечима Грабовський, — коли потрібно...
— Давай свої бебехи, — кинув кривов'язий коридорний, перевіривши документи нового в'язня. — Будеш виходити — забереш.
— Дозвольте хоч книжку взяти, — попросив Грабовський уже в цейхгаузі.
— Книжку? — здивувався кривов'язий. — Яку?
— Там, — показав на сундучок.
— Маєш знати, в камері читати не велено, — сухо процідив крізь зуби коридорний. — Не положено. Понятно? Ще, може, політичецьку яку заманеться, боже борони...
— Та яку там політичецьку, — вимушено засміявся Грабовський. — Так собі книжки, та й годі.
— Які це "так собі"? Знаємо вас, на те й приставлені тут... Так собі...
Збагнувши, що впросити кривов'язого нема надії, Грабовський вирішив схитрувати:
— Духовні книжки, божественні.
— Молитовник, чи як?
— Звісно. Треба ж свої гріхи якось спокутувати перед богом.
— То-то, — пом'якшав кривов'язий, почувши про бога. — Кажеш, молитовник?
— Та певно ж.