— Ні, ні, Павле, негоже ти зробив, — підхопив Поляков. — Таких випадків не можна пропускати. Ми всюди маємо допікати нашим ворогам.
— Мій конвоїр не дуже й допікав мені. Не він мене, а я його вів сюди. Навіть помсти не заслуговує. Таке якесь, ні Свирид, ні Демид. Я весь час думав, що йому бракує кількох клепок.
— Ну, ну, Демид... Не думай, що він такий плохенький. Прикидається. Не хоче трудитись, як усі чесні люди, а йде арештантів конвоювати. Сюди б його привів.
— Вірно, Михаиле, треба вчити, та ще й так, щоб десятому заказував, — втрутився Ромась. — Хай би хоч два-три дні посидів з нами, ми б клепки йому перелічили. Аж руки сверблять.
— Сверблять? — запитав Рклицький. — Почухай їх на Павлових кістках. Аби знав, як ворогів випускати з рук.
— Ну, коли б уже довелося чухати, то це найзручніше зробити на твоїй спині, — засміявся Павло, натякаючи на округлості Михайлової статури.
12
Дні тягнулися лінькувато, мов череда з пасовиська.
— Казав же я тобі, Михайлику, навчав тебе, як друга: не сунь своє гарне рильце туди, де приймають його не дуже охоче, — вичитував з робленою серйозністю Михайло Рклицький Михайлові Полякову, переступаючи поріг камери. — Я ж знав, що так воно вийде.
— Вийде, вийде! — збуджено відповів Поляков. — Набрид ти мені зі своїми проповідями. А що ж вийшло? Що? Я начхав на неї. А якщо хочеш, то й на...
— На себе самого, — перехопив Рклицький. — Останнє корисніше не тільки для неї, а й для тебе. Так, кажеш, нічого не сталося? Здається, сталось, сталося, Михайле, велике і страшне. Це засвідчать десятки людей. Ромасику, якби ти знав, що скоїлося, то ти б зараз же помер і, смертю смерть поправ, воскрес би лише після страшного суду. Все життя шкодуватимеш, друже мій, за тим, що не пішов сьогодні на прогулянку. Ай-я-я-а, таку, можна сказати, оказію прогавив. Не таланить тобі, ой, не таланить.
— Та що ж там? — поцікавився Ромась.
— Що? — з удаваним неспокоєм перепитав Рклицький. — Мені аж страшно, як згадаю оту... Краще попроси, друже, хай розповість про неї, про все, що трапилось, сам герой отих страшних подій. Розкажи, Михайлику.
Але Поляков, насуплений, як осіння ніч, не відгукувався на запросини.
Завваживши поганий настрій Полякова, Ромась зрозумів, що під час прогулянки трапилась якась неприємна пригода. Хоч його й розбирала цікавість, але він не допитувався.
— Ну, досить тобі, Михайле, — кинув Рклицькому. — Потім розповіси. Скажу тобі, маєш не зовсім гарну звичку завжди шукати жертв для свого колючого язика.
— Я? Шукаю жертв? — щиро здивувався Рклицький. — Ти, Ромасику, наче з верби впав. То, значить, Михайло є моєю жертвою? Ти таки справді, друже, безнадійний алхімік. Та чи ж відомо тобі, що цей рицар сумного образу, — підморгнув на Полякова, — є жертвою тієї, про яку він марить дні й ночі в наші тяжкі часи, а якщо доживе до сивих пелехів, то присвятить їй свої мемуари.
— Сигиди? — сплеснув руками Ромась і метнув недобрий погляд на Полякова, журно хитаючи головою.
— Ага, її. Ось послухай, що вчинилось, — також журно заспівав Рклицький. — Страх бере мене й тепер. Лишенько таке зробилось... Стоїмо ми, значить, на подвір'ї, коли тут — гульк — виходять на прогулянку наші ясочки. Кожен, певно, наглядає свою, а наш Поляк-неборак впірив очиці, як кіт на сало, на Надію. Так дивиться, аж сльози йому зіниці туманять. Ну, відомо, я вільний від будь-яких сердечних обов'язків козак. Нема чого робити. От і дивлюся на Михайла. А він, він — прямо тобі горить-палає, та все джигуном, джигуном...
— Що ти вигадуєш, бурмило? — огризнувся аж зелений од люті Поляков. — Я дивився на тополю за муром, а не на неї.
— Так, так, на тополю, натурально, на тополю, — не збавляючи роблено ділового тону, підхопив Рклицький. — Тільки на яку, друже мій? Чи не на ту, в якої на лиці цвіте калина, брови хвилею крутою, стан стрункий, немов ожина, очі зрошені журбою?
— Пішов уже, тільки слухай. Римач нещасний...
— А, власне, чого ти перебиваєш? Не до тебе ж чарка — не кажи <дай, боже, здоровля". Не тобі розповідаю. Можеш навіть вуха затулити, коли не цікаво. Так от, Ромасику, стою й дивлюся. Інші дівчата жартують, сміються, аж лящить. А вона — мрія. Притулилась до муру, поринула у свої якісь потаємні думки, і, здається, для неї нема ні тюрми, ні людей, ні навіть її самої, не кажучи вже про цього залітайка.
Рклицький кивнув на Полякова.
— Тільки золотаве пасмо кіс, що вибилося з-під хустки, тихо перегортає вітер, наче показує Михайлові їхню красу. Він, бідолаха, стояв, стояв, а тоді — до неї. І почав, як уміє, підпускати бісиків. Та уяви собі, друже мій, Надія навіть не глянула на нього. Відійшла і стала трохи далі. Він — туди, і давай знову.
"Чого така горда? Чи не з пансіону?"
І тут сталося страшне! Надія глянула на цього прудивуса, наче три копійки подарувала, плюнула перед самісіньким його носом на сніг, розтерла ногою й пішла собі геть.
— Брешеш! — вирвався Поляков, не тямлячи себе. — Вона не розтерла!..
— Спасибі, що підправив, може, й справді не розтерла. Це дуже істотно...
— Істотно, істотно, — лютував Поляков. — Он Грабовський так і ходить за нею назирці, немовби тінь. І зараз... Тільки мовчить та не наважується підійти. З нього ти не глузуєш, а мене враз побачив.
— Зараз твоє мливо на коші, — вставив Рклицький. — З тебе й мірчук.
— Воно, правда, й зрозуміло, — бурчав Поляков, — з одної організації, чорнопередільці, старі друзі. Рука руку миє.
Рклицький пильно дивився на Полякова, слухаючи його докори, і відчував, як у грудях закипала гаряча образа. Куди й дівся його жартівливий настрій. Аж волосся заворушилося на голові.
— Не ремствуй на Павла і не допікай мені ним, — різко почав, коли змовк Поляков. — Перекладати з хворої голови на здорову — не дуже мудра й похвальна робота. Запам'ятай це раз і назавжди.
— А ти не сповідай мене.
— Не збираюся, хоч таких, як ти, треба не тільки сповідати, а й вихрещувати. Загалом я помічаю, що Павло тобі стає ніби кісткою поперек горла. Це справа, звичайно, твоя, однак кривдити його не маєш права. Ти ще не знаєш, хто такий Грабовський.
— Ще б пак, — закопилив губу Поляков. — Є що знати. Тобі під пару — піїт, подумаєш, велике цабе...