— Москалі йдуть! — гукнув хтось. Люди оглянулись — та врозтіч!
— На сьогодні, братця, буде! — каже ухорканий Грицько, добігаючи до своєї кузні.
— Буде... буде, бо щоб ще москаль не спіймав: живцем не випустить,— одказують подільські парубки.
— А тепер — по домам, братця!.. Та щоб мені — нічичирк! — порядкує Грицько.
Швидко всі люди порозходились додому й розказували ще довго одно одному, хто робив що або бачив.
Опівночі з двору "законника" виходив цілий кагал жидів та жидівок з жиденятами: там вони переховувались од свого великого нещастя... По жидівських хатах заблищало світло і вже не потухало до світа. В городі стало глухо, тихо... Ні пісні, ні відгомону... Тільки на базарі собаки гризлись та валували...
На ранок Подол прокинувся ще зарані: мов вчорашнього дня й не було! Кожен приймавсь за свою щоденну роботу і робив її мовчки. Базару зовсім не було: нікому ні продавати, ні покупати... Тільки одні різницькі лавки й торгували. Жидівки ходили по дворах та стиха голосили. Жиди попід лавками, на руїнах, збирали, що заціліло, і зносили назад у свої лавки... Вид у них був вельми сумний, зажурений; очі горіли якимсь незвичайним огнем... Ними, здавалось, світилось якесь нелюдське терпіння синів грізного Єгови8 і разом визвірялась хижа помста...
Поліція ходила по всьому Подолу й розпитувала, хто вчора ходив жидів бити. Ніхто нікуди не ходив: всяк сидів дома!
— Скажіть, хто хоч вас піддрочував? — питав околодочний.
— Нікому нас піддрочувати, бо ми там не були!
— Та брешете! А хто ж то порозбивав лавки та шинки?.. Не духи ж святі з неба!..
— А господь його знає... Ми не знаємо: дома сиділи цілий вечір...
— То, може, чули, хто розказував?
— Нічого не чули... не знаєм!
Таке скоїлось у Голоп'ятому на Юрія — прийшлось якраз у неділю перед вшестям. У Красноярці Вознесенська церква, цебто у четвер там і храм. Грицько Коваль ще з великодня не був дома. От він на другий день після голоп'ятського погрому зібрався ранком та й пішов до себе в село — разом із жінкою та з Уляною побачитись і на храму побути.
— Що там у вас чутно? — розпитують його красноярці.
— А що... вчора й наших поколошмачили!
— Та дійшла вже й до нас чутка... Кажуть, либонь, і в Ромні...
— Кажуть, що дали й там перцю... А ваш Лейба не сподівається?
— Чого йому сподіватись?.. У нас народ плохий...
— Та видно... Нема дурнішого народу за красноярців...
— Ти нас, Грицьку, завжди лаєш, господь з тобою!
На храм у Красноярку з'їхалось дуже багато людей з околиць. Сказано — як на ярмарок. То таки що на храм, то на храм, більше — на красноярські млини: тому треба борошна змолоти, тому продати те, другому — друге... Коло млинів возів стояло, наче добра чумацька валка, Лейба не вспівав розщитуватись за те, що купував. Сурка в шинку насилу поспівала горілку наливати.
У невеличку красноярську церківцю, де правив тепер службу не один отець Хведот, а цілим собором — він, благочинний та отець Метод з Яресьок, найшло стільки людей, що й голки не просунути. На цвинтарі стояло дуже багато без шапок чоловіків, молодих молодиць. Парубки й дівчата примостились у холодку під розкішною старою липою, що розкинула гілля, наче намет, і заховувала від сонця... День випав дуже гарячий: ще зранку так парило! Небо чисте, ясне — ні хмарочки. Вітер ні дихне, ні промайне листом...
Одслухавши одправу, пішли люди додому й до себе гостей запрохували. Там вони добре пообідали й випили. Після обіду старші поштувались вареною, підсолоджували нею тиху розмову... Молодіж з дітворою гуртом пішла на млини — дивитися з греблі на воду, що вже починала потроху спадати. Малі хлопці брали з греблі камінці — мірялись, хто дальше докине. Камінці то ближче, то дальше булькали у воду, визначали широкі круги по річці, котрі доти розходились, поки зовсім зникали. На хлоп'ячу забавку вийшли подивитись на греблю й Лейбенята. Вони хотіли й собі пристати до хлопців камінці кидати. Хлопці їх одігнали. Лейбин Лейзор одбіг до млина та й пошпурив камінюкою в гурт хлопців, а сам у млин та й заховавсь.
Не вспів він вскочити у млин, як із хлоп'ячого гурту полетіло у вікна кам'янців із двадцять. Вікна забряжчали, побились... Лейба прожогом вискочив з млина, ухопив крайнього хлопця за вухо... Той писнув, скрикнув... Лейба пихор-нув його сторчака... Камінці полетіли й на Лейбу — один піймав у груди, другий збив картуз з голови... Лейба окрут-нувся та прожогом із гвалтом у млин — і двері зачинив на засов.
Коло шинку зібрались парубки. Грицько сидів, уже випивши, під приспою, все те бачив... Як почув він, що скрикнув хлопець — наче хто його ножем шпортонув. Він несамовито кинувся вниз до млина, на бігу ховаючи люльку, і на все горло гукав на парубків:
— Хлопці! Хлопці! Сюди! Невіри над нашими дітьми знущаються, а ви очі лупите?! Сюди! За мною!
Парубки кинулись за Грицьком. У млинові вікна полетіло груддя, цурпалля, камінці — ні одного вікна не осталось! Десь узялась і сокира. Грицько поліз з нею на лотоки, став колеса рубати... Колеса спершу крутились, а він їх зо всього розмаху рубав. Незабаром ободів не було — тільки одні спиці... Він прийнявся й за них... Млини стали: хтось ізсередини припинив їх.
— Дядьку Грицьку! А що за те буде? — питав хтось.
— Жид тебе поцілує...— гукнув Грицько. Всі зареготались.
Грицько виліз із лотоків та до хлопців:
— Братця!.. Невже ви од всього хрещеного миру одста-нете? Другі своїх викурюють, а ви б то й ні?.. До шинку! За мною!..
Грицько, як вихор, помчався до шинку. За ним ледве поспівала велика юрба парубків, хлопців і хлопчиків. Люди повиходили на крик з шинку — подивитись, що то буде. Грицько підскочив під одно вікно — брязь!.. До другого — дзень!.. До третього — з ряминою висадив... Через лутку вскочив у хату.
— Сурко!.. горілки!..— гукнув на весь шинок.
Сурки не було ні чутки ні вістки. З-за стойки виглядала наймичка Гапка.