— Де, Гапко, Сурка?
— Не знаю... Кудись утекла,— каже Гапка з усмішкою.
— Ну, чорт її бери!.. Наливай, голубочко, ти та почастуй із своїх рук добрих молодців!
Гапка взяла осьмушку, стала наливать.
— Солодка, хлопці, з Гапчиних рук! — підхвалює Грицько, перекинувши підряд дві осьмушки одну за другою.
Хлопці підходили, випивали й одходили.
Поки одні здоровкалися з Гапкою та пробували, чи солодка, чи ні горілка з її рук, другі, за приводом Грицька, правились коло хазяйства. Полетіли у вікна миски, ложки, тарілки, самовар, поламані стільці, порубаний на малі шматки стіл... Швидко хата, де був шинок, стала порожня.
— А тепер, хлопці, рушай до Лейби в гості! — каже Грицько, напрямившись через сіни на другу половину.
— Ходім.
Забряжчали й тут побиті вікна; застрибали через них парубки знадвору; затріщало, задзвеніло в хаті; полетів з неї всякий поламаний, понівечений крам. Грицько кинувся сам до постелі.
Однією рукою тягне подушку; другою її роздирає; кида на землю, топче ногами... Малі хлопці вхопили з колиски дитячий пуховичок, винесли надвір, розпустили пух угору... Грицько, порозкидавши подушки, тягне з кроваті перину. Перина лежить важка, наче не хоче подаватись.
— Оце, братіку, перина!.. Немов грішми начинена,— каже він, сіпнувши перину обома руками.
Перина впала додолу, а з голих дощок кроваті прожогом схоплюється схована під периною Сурка...
— Сурка!! — разом скрикнули всі, хто був у хаті, і зареготались.
— Чого ти під бебехи забралась? — пита Грицько...
— Ще б, к бісовій матері, задушилась!..
Сурка так перелякалась — поблідла, всім тілом тремтить, слова не вимовить!
— Не лякайсь, Сурко! Не бійсь! Ми тебе не займемо... А де Лейба?
— Ой, вей-вей!..— заголосила Сурка.
— Ти не знаєш?.. Ну, та й не знай!.. Іди собі з хати: ми тут і самі попораємося.
Сурка знову простогнала: "Ой, вей-вей!.." — заламала руки й вийшла з хати.
Незабаром і ця хата так само очистилась...
— А тепер, хлопці, до Гершка та до Шльомки... щоб не обижались! — гукнув Грицько й несамовито кинувся вниз через греблю.
Що робилось у Лейбиній хаті, те саме і в Шльомчиній, і в Гершковій...
Гам, крик, регіт стояв на все село. І все воно, од мала до велика, вилізло з хат подивитись, як "жидів б'ють". Тут же між чоловіками стояв і староста, здалека мовчки поглядаючи. Вийшла навіть з хазяйської хати і Хвеська з Уляною, сіли рядом на приспі та й дивились униз, куди тепер бігли парубки...
Прийшлось їм вертатись на млини побіля Грицькової хати. Вся вона була ще у воді. Підмочена зверху на чверть приспа показувала, як вода спала... Грицько глянув та й одвернувся — побіг швидше до млинів. А це зразу як крикне:
— Хлопці! Ану, ще греблю!., на греблю!.. Хай бісів парх знає, де наше добро гине...
Ось він уже й на греблі. В дужих руках загукала сокира, рубаючи на містку перила... Десь і вила взялись. Високий парубок стоїть посеред греблі, настромлює на вила оберемки фашини і впирає в річку, як снопи. Коло нього пораються другі: розгрібають кілками гній, солому, кидають у річку... Зняли вони не один шар фашини, от-от вода через греблю поллється!.. Ось зараз і прірва води хлинула з неї... прорвалась... і понесла за собою гній, солому, оберемки лози та ліщини. Тут же таки й недалеко вже друга прірва готова... Пливе через неї велике й мале цурпалля, гній з перегнившою соломою, пісок та глина. Вода шумує, реве, пінить і несе за собою геть Лейбине добро...
Крик та гук, регіт та жарти стоять понад річкою. А ввечері повитягали в Лейби з комори шаплики од пашні та од борошна, з погреба бочки й бочонки од горілки, діжки од молока та масла, повкладали на повозку, повезли самотужки до млинів та й пустили уплинь за водою...
Село, наморившись, уже лягало спати, як гурт погромщи-ків, вертаючись додому, не через греблю, а кругом, мимо церкви, на сто голосів вигукував:
Ой, бре, море, бре,
Сип, шинкарко, ще!
Та єсть у мене та рідная мати —
Викупить мене...
Що то вони: згадували про давнє чи міркували про будуще-
Через тиждень після того "смішний пан", тиняючись з нудьги по городу, зайшов перед вечором у тюрму. На дворі після гулянки робили арештантам перекличку. "Смішний пан" дивувався: чого це їх так побільшало? Перекликавши, пропускали по два в ряд у тісний коридор, щоб на ніч позамикати в камери... "Законник" все стояв оддалеки і скоса поглядав на невольників. Аж ось підходить швидко до крайнього.
— І ти тут, Грицьку?
— А тут...
— За віщо?
— За жидівські перини...
— Хіба що?.. Може, й у вас?..
— Та було трохи для закону!
— Погано, Грицьку! Закон за це по голівці не погладить...
— Ех, пане-пане! Хто нас і коли по голівці гладив?.. Прощайте!