І, як відповідь, перед ним постала нічна розмова з дружиною.
Легкою, прозорою завісою затулила її переяславська Маруся, з'явившись перед ранком уві сні. Але гіркота лишилась. Тільки дещо притупились занадто гострі місця та зблякли слова тої прикрої нічної сцени. Маруся, як прадавнє домашнє зілля на роз'ятрену болючу рану, несподівано внесла в його душу мир і спокій. І зараз Олександр Іванович уже не годен був до тих радикальних висновків щодо своїх подружніх стосунків, на які зважувався вночі. Але подумати добре про це, розібратись у тому плетиві, що в ньому захрясло його життя, треба було. І він почав перебирати в пам'яті все, що сталося вночі, намагаючись спокійно проаналізувати останню сварку.
Власне, нічого нового не сталося. У тій чи тій варіації все це виникало час від часу й раніш, тільки що вчора воно дійшло вже своїх крайніх меж, свого апогею, як кажуть. Та хіба це несподіванка? Хіба цей апогей не міг прийти й раніш — рік, два роки тому? Міг! Та й чи ж був взагалі за все їхнє спільне життя такий час, коли б цих сварок не було?..
І Олександрові Івановичу здалося, що такого часу не було ніколи.
Мало не другого ж дня після того як вони, усміхнені, під руку, щільно пригорнувшись одне до одного, вийшли із загсу й у вузькому колі приятелів та друзів Ніни Олександрівни відсвяткували своє студентське весілля, * в них почалися непорозуміння. А далі все більше й більше, з геометричною прогресією щодо тривалості й гостроти, множились ці сутички, конфлікти, сварки, аж поки не набули з приїздом матері зовсім уже непристойного характеру...
І, головне, коли Олександр Іванович, прохолонувши після чергової сварки, пробував був дошукуватись приводу, через що саме зчинилась у домі буча, — він або зовсім не знаходив його, або той привід був такий мізерний, аж не вірилось, що така дурниця могла на цілий день отруїти їм життя...
А таки отруювала... В чому ж причина? Мати? Мати, безперечно, ускладнила їхні стосунки, але хіба ж він може позбавити свою матір притулку, вигнати матір з дому? На якийсь час це, певно, й дало б родині мир, та чи надовго? Адже сварки були й до матері... Ні, основне не в матері. А в чому ж? У ньому самому? Може. Що ж, він дав Ніні матеріальну забезпеченість, наскільки це можливо було в його умовах, дав своїй дружині змогу віддаватись мистецтву, не думаючи про заробіток. Він був навіть задоволений, що дружина захоплюється малярством і заповнює ним увесь свій час, він, власне, сам поклав межу між ними: у тебе — малярство, в мене — медицина, тож не заважаймо одне одному, працюймо кожний у своїй царині. Але чи потрібно Ніні це малярство, чи вийде коли-небудь з-під її пензля щось — хай не геніальне, хай навіть не талановите, — а просто варте уваги, потрібне ще комусь, крім автора, чи вона так і не піднесеться над своїми "футуристичними вправами", як називав сам собі Олександр Іванович малюнки дружини? Над цим він серйозно не замислювався досі. А треба б!.. Може, варто було б на дещо звести їй очі. Таж, може, це малярство і зовсім не потрібне їй, може, вона й сама збагне це згодом після тяжких невдач і гіркого розчарування?..
Олександр Іванович подумав ще трохи і заперечив самому собі: збагне, але не каятиметься і не зречеться! Бо це малярство потрібно їй, передусім, для того... І тут Олександр Іванович сказав у думці те, що раніш не зважувався й помислити: "Щоб прискорити свою порожнечу..." За цими "кольорами", "світлотінями" й "композиціями" нема нічого — пустка!.. Та цього мало — вона хоче поширити цю пустку й на нього, спустошити його самого і як лікаря, і як людину. Хіба не вона висловилась одного разу про лікарську роботу: "Мистецтво лікування полягає в тому, щоб змусити хворого думати, коли не допомагають ліки, що в цьому винен тільки він сам і ті умови, в яких живе, а не лікар і медицина". Для неї ідеальним лікарем є спритний лікар-ділок, "пегаст" *, що, обходячи фінінспектуру й ладнаючи з відділами охорони здоров'я, тишком-нишком набиває кишені гонораром з приватної практики. Ніна тільки б вітала, ба навіть активно допомагала б йому, якби він міг до того впасти, що почав би торгувати довідками й бюлетенями. Але він не може й не хоче цього. Це гидко йому!
П е гаст — від "пепе", скороченого слова — приватна практика; так жартома в медичних колах звали тих медпрацівників, які заради наживи вдавались до приватної практики.
"Тоді — що ж в'яже нас укупі, на чому тримається наше подружнє життя?.."
І пам'ять знову підказала йому вичитану десь влучну фразу: "Тілом укупі, а душею нарізно..." Так було в них з самого початку, так є тепер, і на щось інше — годі сподіватися. Іншого не буде. Не може бути. Бо її годі переконати, перевиховати, переробити. Вона закінчений тип. їй можна тільки протидіяти.
А коли так, то яка ж рада, де вихід?..
...Він давно вже ходив алеями міського парку, але тільки тепер помітив, що йде вузькою бічною алейкою, обсадженою рівно підстриженими кущами темно-зеленого мирта. Праворуч, як стрімка гірська річка, протікав центральний широкий арик. Швидка течія прудко несла каламутну, як кава з молоком, воду, збивала хвильки й вирувала коло берегів маленькими чорториями. Табунець свійських качок крутився серед арика. Змагаючи швидку течію, качки плавали на одному місці, немов прип'яті якірцями. Раз у раз вони глибоко занурювали в воду голови, спритно ловили там тупими жовтими дзьобами живність, часом пірнали за нею і знову шукали нерухомими цятками своїх маленьких чорних оченят нової здобичі. Ці одноманітні рухи жирних птиць, здавалось, спинили навколо себе і течію води, і плин часу.
Олександр Іванович дивився відсутнім поглядом на качки і ще раз спитав:
— Де ж вихід? Розлучення?..
Перед його очима замигтіли друковані петитом наприкінці четвертої сторінки газети літери: "Постоловський Олександр Іванович, що живе там ось, збуджує справу про розлучення з...", і йому стало бридко. А коли до цього він уявив простягнуті до нього рученята й сповнений плачу голос Васі, якого несе геть із дому тепер уже колишня, "розлучена" дружина, він відчув, що на це він не зможе піти.
— Тату! Та-атку-у! — немов насправді почув він востаннє розпачливий дитячий крик і здригнувся.