Ні, тільки не це! Не це!..
Качки жваво гребли в каламутній воді лапками й пливли на одному місці в безконечність. Підіймалися й розбивались об глинястий берег хвильки, а на їхньому місці з'являлись нові й нові. Повз качки мчала вода.
Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила? Чого дівка така смутна...
Принесло в пам'яті уривок сумної мелодії з далеких переяславських днів, як одламану галузку винесла відкі-лясь бистра арикова вода, покрутила її на чорториї і понесла в безвість... І знову перед ним стояла Маруся. Його переяславська Маруся, яку пожалів нещадний час і не змінили ніякі зміни, що сталися за довгі роки в Переяславі. І кароока простенька Маруся стоїть поза часом і каже в просторінь древні переяславські істини: "Жінку брати — не корову купувати...", "Вік прожити — не ниву перейти..." І від цієї мудрості стає на душі легко, затишно. Немов по бурі він опинився в старій дідовій хаті під стріхою, десь на околиці Переяслава. В хаті вечірня тиша, десь у запічку цвірчить цвіркун, тихо цокають на стіні, одміряючи час, ветхі дзиґарі, а в присмерку на печі причаїлась стародавня казка про те, що було колись за давнини, та вже ніколи більше не вернеться...
Олександр Іванович зітхнув і в далечінь минулого тихо проказав своїй Марусі засвоєні колись ще в школі тургенєвські слова: "Життя не пустощі і не розвага; життя навіть не насолода; життя — то важкий труд..." І йому здалося, що нарешті він намацав відповідь на все. Ще трохи — і він знайде розв'язання.
Тепер пізно вже перетрушувати минуле, коли в життя ввійшла нова істота — дитина, його син. Вася — це реальний факт. І з цього треба виходити. Дитина мусить мати коло себе і батька, і матір; це її природне право, і він не сміє позбавляти цього свого сина, він не скалічить дитинства своєму маленькому Васі!.. Власне, чому він Вася, а не Ігор, Олег, Ярослав чи Євген, як того можна було б сподіватися від мистецьких уподобань дружини? Чому вона вперто стояла на тому, щоб назвати хлопця Василем?.. Стомлена думка Олександра Івановича вдруге спинилась перед цією загадкою, як і колись, перед регістрацією дитини в загсі. Але тоді він, не дожидаючи відповіді, погодився: Василь так Василь! Зрештою, не ім'я творить людину, а людина своїми ділами створює собі ім'я... Може, Василем звали якесь перше Нінине захоплення, як Марусею — його першу дівчину, та Олександрові Івановичу було зараз байдуже і до того колишнього невідомого Василя, і до теперішньої Ніни. Дитина — ось головне.
Для нормального розвитку її потрібні нормальні родинні умови. Він мусить їх дати своєму синові. Але він не зречеться своїх настанов, своїх позицій. Ні, він не знизиться до жалюгідної ролі слухняного виконавця жінчиних забаганок! А це значить і далі безконечні сварки, це перманентне катування...
Але ж як тяжко, як безнадійно тяжко так жити! Не-вже-таки не можна якось інакше?.. І нараз йому пригадались почуті колись від когось слова: "Життя часом так складається, що мусиш зважитись або на злочин, або на подвиг. Середини не дано". Кинути Васю на поталу Ніні, яка зробить з нього морального каліку, — це злочин; жити з Ніною, щоб тільки якось урятувати від її страшного впливу сина, — це, по суті, подвиг. Середини нема, бо "життя — то важкий труд". Треба жити і нести цей труд.
Десь неподалеку потріскував на стовпі репродуктор, передаючи з Ташкента концерт узбецької музики. Сонце давно вже перейшло зеніт і поспішало за густим мереживом листя на захід. Спека зменшилась. На бавовноочисній фабриці тоненько прогудів гудок, і Олександр Іванович остаточно очутився. Треба рушати. Він пройшов головною алеєю до виходу, прислухаючись, як дзюркоче за кущами жасмину маленький арик.
Дерев'яна пофарбована арка з червоною зіркою і злинялими прапорцями відмежовувала парк від вулиці. Ліворуч від неї, виходячи і на вулицю, і в парк, розмістилася чайхана (* Ч а й х а н а (узб.) – чайна).
Відтіля до Олександра Івановича здалека ще пахнуло печеним хлібом і підсмаженою бавовняною олією і злегка залоскотало в ніздрях. Він раптом відчув, що зголоднів, і звернув під високу шопу чайхани.
Як і завжди, тут було людно, і Олександр Іванович не одразу знайшов собі місце в кутку коло столика, де старий узбек з двома малими онучатами вже допивав чай. Олександр Іванович задоволено витягнув під столиком стомлені ноги й оглянувся довкола. Велика чайхана, цей своєрідний узбецький клуб, що збирав і об'єднував найрізноманітніших людей тільки одною, спільною всім любов'ю до чаю, — клекотіла. За столиками й долі на солом'яних матах сиділи засмаглі люди у ватяних чапа-нах, у довгих полотняних сорочках, у вицвілих військових гімнастьорках та у свіжовипрасуваних шевйотових костюмах, і всі з однаковою насолодою пили з маленьких піал чай. Порцелянові чайники порожніли, а два моторні парубчаки приносили на тацях нові й нові. Жваво точилася гортанна розмова, то тут, то там зривався щирий розкотистий регіт, а коло входу вже купчились нові охочі й заздрісно поглядали всередину, де люди, допавшись до улюбленого чаю, здавалось, і на думці не мали кінчати колись це раювання.
Хоч як хотів Олександр Іванович принатуритись до узбецького побуту, проте й досі не міг збагнути смаку в зеленому, без цукру, узбецькому чаї, і коли йому подали запарений у великому чайнику чай і пшеничну перепічку, він випив тільки кілька ковтків, щоб попередити спрагу, зате апетитно взявся за перепічку.
Контрастом до узбецької публіки в чорних тюбетейках на головах була похмура вусата постать у сірій пожмаканій кепці й виваляному в соломі брудному піджа-ці. Непевними, хиткими кроками постать повагом посувалась по чайхані, заважаючи парубчакам розносити чайники. Хитаючись і гикаючи, постать спинялась коло кожного столика, безцеремонно розглядала узбецькі обличчя, немов хотіла когось упізнати, і, не знайшовши, незадоволено ворушила вусами й, несхвально хитаючи головою, рушала далі.
Старий узбек насупроти Олександра Івановича востаннє сьорбнув з піали, витер довгою полою чапана піт з обличчя й, давши онучатам долонею знак почекати, вийшов. Лишившись самі, хлоп'ята похнюпились і дико позирали чорними оченятами на Олександра Івановича. У меншого, що був тільки трошки більший за Васю, на стриженій голові було полишене довге, тонке пасмо волосся, і воно чорною китицею стирчало з-під маленької тюбетейки. Поява коло столу похмурого вусатого дядька, від якого здалека ще так неприємно пахло, налякала хлоп'ят, і вони щільно притулились один до одного.