Вийшовши знову на вулицю Алішера Навої, він коло ятки випив газованої води, бо починалась уже спека, і зайшов до аптеки.
В аптеці, незважаючи на робочий час і кількох людей, що чекали на видачу ліків, спішно мили підлогу, вішали на вікнах марлеві фіранки, і навіть сама управителька аптеки Шарф перетирала клаптем вати флакони й переставляла їх на полицях скляної шафи. Вадимо, й тут серйозно готувались до приїзду нового грізного завідувача облздороввідділу. Олександр Іванович широко переступив на вимиту частину підлоги й підійшов до столика рецептора.
— Capo Абрамівно, дозвольте...
Управителька Шарф сердито обернулась на голос і вже хотіла сварити нетерплячого нахабу, що не може трохи почекати, поки вимиють підлогу, але, впізнавши лікаря Постоловського, враз підійшла до столика.
— Це ви, докторе? Ви чули вже?.. — Вона важко зітхнула й знизала плечима. — Я не знаю, що це ще за мода завелась: тільки-но призначать на посаду начальника, як він уже летить з області розпікати всіх! В сусідньому районі він мало не зняв з роботи управителя аптеки за те, що там помилково на п'ять копійок дорожче продали марганцівку при ньому...
Олександр Іванович вирішив, що заради чемності він уже досить вислухав Шарф, і попросив видати йому для амбулаторії сильнодіючі ліки. Він розклав по кишенях ампулки з морфіном і стрихніном, сунув у портфель пляшечку з опієм і, злегка кивнувши розчарованій Шарф, що ждала від нього співчуття, подався з аптеки. Він хотів був піти до парку пересидіти спеку й подумати на самоті, але завагався і, перемагаючи самого себе, повернув через два квартали в завулок до райздороввідділу.
Олександр Іванович не любив канцелярій взагалі, а райздороввідділ видавався йому завжди за нудний додаток до живого тріпотливого діла охорони здоров'я і боротьби за життя людини. Одне слово: не установа, а якийсь апендикс. Та зайти треба було. Нечемно, бувши в районі, не відвідати райздороввідділ, щоб принаймні хоч за одним заходом узяти нові директиви та інструкції і весь той паперовий дріб'язок, яким так щедро наділяв свої заклади цей медичний керівний орган.
Молодого завідувача райздороввідділу Ахметджанова не було. Мабуть, і він гасав десь, готуючись до приїзду суворого Ходжаєва. Секретарка Гордієнко, жінка за сорок, але з великим вирізом декольте, пишною зачіскою і томним поглядом, одразу ж, тільки-но Олександр Іванович переступив поріг, кинулась до нього:
— Як добре, що ви приїхали! Я вчора цілий вечір не могла ніяк додзвонитись до вас, а посилати нема кого: всі люди в розгоні...
— А в чому річ? — сухо спитав Олександр Іванович. Він не любив секретарки за її часті спроби підмінити собою заврайвідділу і пристрасть до пліток.
— Як? Ви ще не знаєте? — здивувалась Гордієнко. — До нас іде Ходжаєв!
— Ну і що ж? Дуже добре, що їде, — холодно процідив Олександр Іванович.
— Але ж він буде скрізь, буде й у вас на дільниці!
— Я вельми задоволений. Дуже хочу побачити його в себе.
Гордієнко недовірливо подивилась йому в очі. Вона ніяк не могла збагнути: чи тільки хизується цей відомий чванько, прикрий лікар Постоловський, чи, може, хоче на щось поскаржитись Ходжаєву?
І тут же силкувалась пригадати, чи одержав уже Постоловський зарплату за травень: Гордієнко була воднораз і бухгалтером райвідділу охорони здоров'я.
— Я ще вчора хотіла вас попередити, щоб ви мерщій навели там лад в себе, підтягнули своїх...
— Навіть і не здумаю щось робити! — одрубав Олександр Іванович, якому знов здалося, що секретарка лізе не в своє діло.
— Як це так? — широко розплющила вкрай здивовані очі Гордієнко й одразу вирішила: безперечно, буде скаржитись, чорт! — Зія Хайдарович дуже турбується, що вас досі не повідомили...
— Надарма! Мені нема чого в себе переробляти.
— Ну, знаєте!.. А всякі недоробки, неполадки? Хто ж може все передбачити!
Гордієнко погордливо піднесла вгору свою кудлату голову й ще раз пильно глянула на Постоловського. Ё все ще мордувало питання: на що саме він буде скаржитись? За травень він таки одержав зарплату, це вона пригадала зараз, навіть на ремонт йому дещо приділили. Хіба що на придбання м'якого інвентарю та інструментарію нема?.. Олександр Іванович перебив її думки.
— Медичні заклади, товаришко Гордієнко, завжди повинні бути в такому стані і так працювати, щоб їм не було чого спеціально готуватись до приїзду начальства, — повчально зауважив він і додав: — Принципово не буду нічого переробляти в себе, — хай побачить так, як воно є!
— Не знаю, не знаю!о. — єхидно всміхнулася Гордієнко, остаточно переконавшись, що скарги будуть і, мабуть, не одна. — Ви занадто вже принципові, докторе Постоловський.
— Атож! — буркнув Олександр Іванович і, щоб покласти край неприємній розмові, спитав: — Пошта для дільниці є?
— Прошу! Це все ваші бомаги, докторе Постоловський, — підкреслено чемно сказала Гордієнко, дістаючи з одчиненої шафи купу паперів машинопису і якийсь запечатаний конверт. Олександра Івановича всередині пересмикнуло від секретарчиного "бомаги", він недбало засунув жужмом папери в портфель, не глянувши навіть на конверт, і, не попрощавшись, вийшов.
Гордієнко з неприхованою злістю довго дивилась йому вслід і думала:
"І як з ним може жити його прекрасна дружина — не розумію. Просто неможливий характер!.."
XVIII
Тим часом Олександр Іванович, тільки-но вийшов з райвідділу й повільними кроками подався до парку, вже картав себе:
"Нове діло!.. І для чого я зчепився з нею? Навіть, здається, не попрощався..." Звісно, Гордієнко — барахло, інтриганка, плетуха, і, якби він був на місці Ахметджанова, він давно б уже вигнав її. Це так. І, повернувшись на дільницю, він таки справді не буде нічого міняти в себе заради приїзду нового завідувача облздороввідділу — нехай побачить усе таким, як воно є завжди, без прикрас. Це все добре. Але навіщо було заводитись з секретаркою? Гордієнко, розуміється, перекаже його слова
Ахметджанову, перекрутивши їх зміст, і вийде, що лікар Постоловський демонстративно не хоче взяти до уваги вказівок заврайздороввідділу, ба навіть наміряється підвезти йому воза, саботуючи готування до приїзду Ходжаєва... Вразливий, амбітний Ахметджанов образиться, виникнуть непорозуміння, прикрості... "Чому я став такий дратівливий, справжній невропат?.."