Праворуч, недалеко магістралі, екскаватор рив новий, широкий арик. Його довга, задрана догори, як у жирафа, шия рвучко спускала додолу ківш, і екскаватор, гнівно скрегочучи металевими зубами, вгризався в зсохлу землю. Минала якась хвилина, і екскаватор, немов ще більше лютуючи, здригався всім своїм залізним тулубом, трохи подавався назад і ось уже переможно, як свіжу, звойовану в двобою здобич, високо підносив до білястого, злинялого від сонця неба наповнений землею ківш. Задоволений, гордий з своєї сили, він прудко повертався з ковшем далеко в другий бік і раптом, наче згадавши, що сьогодні він ще вдосвіта почав робити, солодко позіхав металевими щелепами ковша, і відтіля сипалась додолу світло-сіра земля. Аза мить, похопившись, він мерщій поспішав назад, знову скреготів, вгризаючись у землю, і рив усе далі й далі...
Що ближче було до районного центру, то більше й більше попадалось на шляху людей. Вони поспішали на базар і несли на головах широкі коші, де червоніли, як величезні застиглі згустки крові, соковиті помідори і пестили людські очі жовті оксамитові кульки урюку та зелені в'язки молодої цибулі. Тут було чимало жінок, але тільки одна з них ішла в чорній паранджі *, і Олександрові Івановичу пригадалось, як вразило його матір, коли вона вперше, скоро приїхала з України, побачила жінку в паранджі, повертаючись з ним із крамниці. "Як та мара, прости, Господи!.." — прошепотіла тоді мати й довго дивилась услід загадковій, таємничій постаті. І навіть прийшовши додому, час від часу зітхала, несхвально хитаючи головою.
Решта жінок ішла з відкритими обличчями, й тільки старі баби понапинали на голови, як від дощу, куценькі дитячі курточки й, стрічаючись з чоловіками, ще здалека поспішно затуляли полами тих курточок свої зморщені, нікому вже не цікаві лиця.
Стежкою край шляху поважно їхав на маленькому осликові дід у білій чалмі й широкому ватяному чапані. Дід задрав угору сиву ріденьку борідку клинком і заплющив очі, а його довгі босі ноги майже човгали по
Паранджа (узб.) — жіноча намітка на голову, що сіткою з кінського волосу закриває обличчя, — рештки рабського стану східної жінки.
землі. З обох боків за дідовими ногами на ослику звисали довгі важкі коші, накриті вгорі кольоровим ганчір'ям, а поперед діда сидів верхи ще й підліток з хлудиною в руці. Примруживши збайдужілі до всього очі й відкинувши назад довгі м'які вуха, ослик жваво дріботів маленькими ніжками, збиваючи куряву, і важко було збагнути, де брала ця маленька покірна тварина стільки сили, щоб нести на собі таку вагу.
Попереду з-за обрію виринула купа дерев; за кілька хвилин вона вже розрослася зеленою смугою на північ і південь, а ще трохи згодом можна було вже відрізнити окремі високі карагачі й тополі і крайні будинки районного центру. Відтіля назустріч машині, як далекий поклик, долетів гудок бавовноочисної фабрики.
Машина уповільнила рух і легко покотилася широкою, обсадженою деревами вулицею. Вона проїхала повз великий порожній двір міліції з відчиненою брамою, куди діловито поспішав літній вусатий міліціонер-узбек, поминула білий двоповерховий будинок райвиконкому з квітниковими клумбами перед ним, далі банк із заґратованими вікнами й повернула на центральну вулицю імені Алішера Навої. Тут Олександр Іванович попросив шофера спинити машину й, непевно ступаючи затерплими ногами, зійшов на тротуар. Після швидкого руху машини й невпинного гуркоту її мотора вулиця видалась Олександрові Івановичу занадто тихою як на цю пору дня, і він підніс до очей руку з годинником. Була рівно дев'ята година. Установи, що мають влітку в Узбекистані перерву на години полудневої спеки, давно вже працювали. Крізь відчинене вікно районної прокуратури сипалась на вулицю нервова тріскотнява друкарської машинки, в райспоживспілці гучно цокотіли рахівниці, коло відчинених дверей військкомату стояв гурт парубків, а всередині хтось голосно викликав прізвища.
Олександр Іванович перейшов місток, під яким прудко ніс каламутну воду центральний арик, і повернув на бічну вулицю, що йшла до малярійної, чи, як вона тут звичайно звалася, тропічної станції.
В дверях тропстанції його стріла моторна, як на її поважні літа, короткозора лікарка-маріолог Пісочкіна в білому медичному халаті й одразу ж сповістила новину:
— Чули, колего, до нас іде Ходжаєв!
Кирпатий, з трохи вивернутими ніздрями, ніс Пісочкіної мав хронічний нежить, а здавалося, що цей ніс на літньому, досить поораному зморшками обличчі, нанюхавшись колись дуже гидкого, збридився на все життя і боязко принюхувався до кожної стрічної людини. — Як у вас на дільниці? Не боїтесь? — Ь примружені очі метушливо забігали по обличчю Олександра Івановича. — Майте на увазі, він буде нишпорити скрізь, заїде й до вас.
— Що ж, — розвів руками Олександр Іванович, злегка всміхаючись, — я завжди готовий зустріти всеоружно всяке начальство в себе.
Пісочкіна недовірливо двічі потягла ніздрями повітря.
— Кажуть, Ходжаєв — це зовсім не те, що наш попередній зав, який тихенько сидів собі в області й нікуди не рипався. Цей навпаки. До того ж він має великий авторитет не тільки як член обкому й облвиконкому, а і як лікар. Він же хірург і, кажуть, навіть ставши завом, робить і далі складні порожнинні операції... Всі запевняють — він занадто вимогливий і строгий. Гроза!..
— Значить, на нашому небосхилі буде грім серед ясного неба? — усміхнувся знову Олександр Іванович, дивлячись на стурбоване обличчя Пісочкіної.
— Ще б пак! У нас тут просто очманіли всі. Районну лікарню наспіх білять, коло епідстанції розводять квітник, в дитячій консультації спішать закінчити бокси... Біда! Я сама зараз біжу по халати. Подумайте: на всю тропстанцію — тільки два пристойні халати...
Пісочкіна ще довго, мабуть, бідкалась би й принюхувалась, шукаючи в співбесідникові нагоди заспокоїти себе саму, та Олександр Іванович, якому хотілося швидше збутися її, скористався з її останніх слів:
— Ну в такому разі не буду затримувати. Поки що! —Мерщій потиснув руку й рішуче відчинив двері.
Одержавши аналізи крові на малярію і попросивши скельця для нових препаратів, він поквапився з тропста-нції, щоб знову не зустрітись тут з Пісочкіною, товариство якої він міг сприймати тільки в невеликих дозах.