Слухаючи друга, Тищенко тим часом очікував, що той от-от закінчить пояснювати і зажадає його згоди на те, щоб відкритись перед тіткою Марією. Але Булига-Компанієць раптом сказав:
— Ні, відкриватись не треба.
Тищенко на мить згадав сон, який йому колись снився, буцім-то він, зовсім голий, стоїть на людній вулиці міста.
— Ти що, Хомо, читаєш мої думки?
— Не всі. Але думки, пов’язані зі мною, вгадую. Зараз тебе, наприклад, цікавить, чому я так вважаю, що не слід відкриватися. Річ у тім, що в кожної сутності багато матерів. Жінка, у якої ми щойно побували, привела мене в матеріальний світ саме в цю добу. Вона мені найближча з усіх, бо між моєю смертю і поверненням минуло небагато часу.
— Ти говориш, немов сторонній. А ще мить тому тіло твоє здригалося від горя. І, мабуть-бо, ти переживав не з приводу своєї загибелі, а тобі боліло горе цієї жінки.
— Між тим, що я кажу і тим, що відчуваю й думаю, є певна різниця. Вона зумовлена скафандром, у якому перебуває моя сутність. Я кажу так, як би казав сам Компанієць — безпристрасно і спокійно. Хоч душа моя, справді, страждає.
Тищенко завважив подумки, що і тоді, коли він сам перебував у тілі Компанійця, його вчинки, манери, навіть темперамент були не його — Тищенкові, а Компанійцеві. Більше того — на його власне єство, що перебувало у власному тілі, вже наклали відбитки дублі пам’яти Особи і Компанійця. Часто він відчуває себе якимось немовби двічі підкорегованим. Якщо до того, як побувати у потойбіччі, він мав блискавичну реакцію, то після йому вже треба було робити вибір між трьома варіантами рішення.
— Хомо, а ти пам’ятаєш своїх попередніх матерів?
— Ні. Я тільки знаю, що в мене їх багато. Там, — Булига-Компанієць підвів догори очі, — я їх бачив. Я навіть міг мандрувати від однієї матусі до іншої. Сутність людини, її енергетичний кокон — це щось схоже на намистину, яка рухається від одного свого матеріального життя до іншого по "нитці"-колу (а точніше — вісімці). Але й життя жінки-матері, як і батька, —також "намистина", яка рухається по своїй "вісімці". Увесь потойбічний світ — це плетиво людських доль, надскладна і водночас чітко побудована надчасова система. Все, що було, є і буде в матеріальному світі, там є. Природно, в тебе виникне питання, чи знав я там про своє повернення? Не тільки знав, а й побував тут, але на рівні ідеї, програми.
9
За багато років непосидючого життя Тищенко виробив у собі щось схоже на таймер. Команда прокинутись, що він її загадував звечора, спрацьовувала з точністю до однієї хвилини... Циферблат висвічував другу ночі. Обережно, щоб не розбудити дружину, підвівся і, захопивши одяг, вийшов зі спальні.
Черевики на каучуковій підошві не виказували жодного звуку, коли він підіймався на останній поверх. Так само безшумно Тищенко видерся привареною до стелі драбиною і підняв ляду на дах. На подвір’ї стояв мікроавтобус охоронців, якраз навпроти Тищенкового під’їзду. Вогник цигарки всередині свідчив, що його особиста сторожа не спить. Охоронці були озброєні не тільки автоматами, а й приладами нічного бачення. Всяк, хто заходив або виходив з під’їзду, фіксувався на відеоплівку.
В мороці ночі за вентиляційними шахтами та антенами не було видно краю даху. Подолавши трьохсотметрову відстань між першим та останнім під’їздами, Тищенко підняв ляду і такою ж драбиною зліз на дев’ятий поверх. Ліфту не викликав, аби не робити зайвого шуму... Скоро він пірнув у нічну темряву, і невдовзі його тінь лягла на телефонну будку біля сусіднього будинку. Але викликати таксі не довелося: віддалік на дорозі з’явився зелений вогник.
Водій у плетеній кепці скидався на бандита. Замість відповісти на запитання, чи підкине до центру, він назвав суму, яка щонайменше в десять разів перевищувала ту, що її платили вдень. Тищенко плюхнувся на заднє сидіння, і, поки таксист наддавав швидкості, видобув з кишені крупну купюру. Таксист без слів сховав її. Його голова в коричневій кепці нагадувала великий гриб-боровик на короткій товстій ніжці.
Тищенка пройняло легким дрожем, але не від прохолодного нічного повітря, що свистіло повз прочинений вітровик, а від чогось іншого — того, що можна було б назвати двома словами — тривогою і страхом. Операцію, на яку вони зважились, треба було провести саме тепер, по гарячих слідах заколоту, щоб підозра впала на заколотників. Тим часом водій гнав машину на швидкості, що перевищувала дозволену принаймні вдвічі.
— Ведмідь хазяїн, — буркнув таксист, проносячись повз червоний ліхтар світлофора. Водночас його пильні очі поглядали в люстерко заднього виду на пасажира. Це був битий жак.
Коли їхали по мосту через річку, Тищенко завважив, що в готелі-гуртожитку не світилося в жодному вікні. Вже в центрі він звелів повернути праворуч, у протилежний бік від того місця проспекту, де був біофак; за квартал зажадав зупинити машину. Він висів і впевнено, на очах у водія, зайшов у двір.
Від обснованої виткою рослиною альтанки відділилася невисока постать.
— Причандалля не забув? — почувся тихий голос Булиги-Компанійця.
Батько "Експарки" провів рукою по животу.
— Линвою обмотався. А кліщі... — Він дістав із-за спини довгий предмет. — Ось.
...У двір біофаку проникнути було неможливо. Перешкоджали не так високі ворота і яскравий ліхтар на стовпі, як прихована сигналізація і вічка телеоб’єктивів, що фіксували кожен закуток довгого двору між глухою стіною сусіднього будинку і самою університетською будівлею. Замкнені були і парадні дубові двері. Але з лівого боку будинку був майданчик для відпочинку: височезна розлога верба над штучним, обкладеним каменем, озерцем, кілька лавок.
Вони спостерігали з протилежного боку проспекту, де не горіло жодної лампи.
— На першому поверсі, в кінці корпусу є загратоване вікно, — озвався батько "Експарки". — Кватирка там прочинена.
...Коли Тищенко з кліщами для перекусювання арматури вже стояв на плечах у Булиги-Компанійця, почулося гудіння, а по тому вниз по проспекту проїхала патрульна машина. Правоохоронці, мабуть, не роздивлялись по боках, інакше помітили б нічних "гостей". Та як тільки машина зникла з очей, Тищенко один за одним перекусив три арматурні дроти. Тоді, відігнувши їх, спробував пролізти в кватирку, але не зміг. Він зістрибнув з плечей Булиги-Компанійця, і вони помінялись місцями. Прибулець із потойбіччя, на руках якого, як і на руках його колеги, були вовняні рукавички, мигцем прослизнув у вузенький отвір і відчинив вікно.