— Мене теж бентежить доля Куляби, — сказав Тищенко. — Але ми з тобою у ще більшій небезпеці. Викрадення і примусове служіння якомусь із фрагментів дракона — це найлегша участь, що на нас очікує. Гірше, коли Іван Іванович зажадає записати на плівку лже-Каламусову ауру і виявить, що вона нічим не відрізняється від Тищенкової. Нас просто повбивають, у кращому випадку покидають у підземелля...
Якийсь час вони мовчки сиділи, дослухаючись до гудіння котельні, Булига-Компанієць підвівся, даючи тим зрозуміти, що їм пора.
Тищенко припаркував машину біля невеликого приватного будинку на околиці міста. У дворі поралася висока літня жінка у вилинялій домашній сукні. Уздрівши друга свого покійного сина, вона вклякла на мить від несподіванки.
— Доброго дня, тітко Маріє! Проїздив мимо... Дай, думаю, завітаю...
Тищенко завважив, що з роками жінка посухішала і стала ще більше схожою на Хому — обличчям і статурою.
— Це мій товариш, — кивнув гість на Булигу-Компанійця.
Але господиня дивилася крізь обох прибулих, шукаючи очима когось третього. Обличчя жінки, яку не пестило життя, в ореолі сивого, погано пофарбованого волосся, здавалося обличчям божевільної. Вона довго так видивлялася, та нараз, отямившись, запросила гостей до столу, що стояв під грушею. Скоро на струганій стільниці з’явився дзбанок з медом і таріль з пахучими яблуками.
— Сьогодні ж Спаса, — мовила жінка, наливаючи мед у глиняні розетки.
— Як вам живеться, тітко Маріє? — запитав Тищенко.
— Гріх скаржитись. А тільки як згадаю... — Вона опустила долу очі, змахнула сльозу. — Знати б, хоч де його кістки лежать.
— Гадаю, що "Експарка" зробить спробу відшукати останки, — озвався Тищенко і раптом завважив подумки, що мить тому в нього ще не було цього на думці. Йому ніби підказували ззовні. — У нас є карта місцевості з усіма координатами. Ну, гарантії, звісно, дати не можу...
На час запанувала мовчанка. Чорні, завжди блискучі очі Булиги-Компанійця тепер ніби заслало сажею. Він дивився на жінку чорними більмами. Під тим поглядом обличчя її знову стало блаженним.
— Я давно хотіла тобі оповісти, Віталію, — мовила вона, долаючи стан прострації, — про дивні пригоди, що сталися після загибелі Хоми... Тут у нас чоловік є — несповна розуму. Так от, цей нещасний постукав до мене у двері. Стоїть, дивиться, на вулиці темінь. Питаю: чого тобі? Мовчить і дивиться. Тоді попрохав напитись. Я завела його на кухню. Годинник показував четверту ночі... П’є і дивиться на мене. Не знала, що й думати. Випроводити? Але ж темно. Ще в халепу втрапить. Сидів довидна, а тоді встав і пішов. Було це на другий день, як загинув Хома... Горе велике! Аж ось незабаром, кілька днів по тому — знову з’ява. На цей раз жінка; простоволоса, в довгій нічній сорочці й халаті, боса. Як потім з’ясувалося, теж не при своїх. І так само — перед світанком. Мовчить, дивиться, щось незрозуміле белькоче. В мене ще наїдків і напоїв залишилося після дев’яти днів. Ви тоді всі приходили, пам’ятаєш? Це тієї ночі сталося. Але вона ні до чого не доторкнулася, а тільки води випила... Пішла, коли розвиднілось. Як сказали люди, це була мати одних молодих; не наші, хату тут купили... Млоїло мені душу: щось підказувало, що все те непросто і якось пов’язане з Хомою... Так ось, на сорок днів — ти зі своїми також приходив — усе повторилося. Вже далеко за північ було. Не спала. Постукало у вікно. Хтось притулився до шибки, дивиться. Страху не мала. Чого боятись, коли втратила найдорожче? Засвітила, відчинила. Знову — той, що й першого разу. І знову мовчить, нічого не каже. Повела на кухню, дістала з холодильника рибу заливну, пляшку. Але він ні до чого не доторкнувся. Сидів довидна, надивлявся на мене, а тоді попрохав напитись і пішов... — Тітка Марія зітхнула. — Що це таке?
— То ваше горе їх принадило. Горе до горя тягнеться, — відказав Булига-Компанієць.
Тищенко завважив, що в молодого чоловіка почало дрібно тремтіти підборіддя, як у дитини, що от-от розплачеться. Він підвівся.
— Нам пора. Спасибі за мед. Дзвоніть, коли що...
Господиня взяла таріль з яблуками і пішла з ними, а там висипала яблука на заднє сидіння. Очі її знову стали як у божевільної, котра намагається розгледіти одній їй відкрите видіння.
В кінці вулиці біля занедбаного скверика Булига-Компанієць попрохав спинити машину. Він тремтів. Здавалося, плакало все його тіло. Це було дивне виливання горя без жодної сльозинки і без виразу страждання на непроникному холодному лиці. Тищенко, щоб заспокоїти, поклав йому на плече руку, але від цього той став здригатися ще дужче. А тоді вийшов з машини і попрямував до лавки під каштаном.
Він довго там сидів. Як збоку подивитись, то здавалося, що молодик обмірковує на самоті якусь свою проблему. Тіло його вряди-годи тремтіло, немов від холоду.
Коли по часі Тищенко підійшов, той уже, здавалося, заспокоївся. З очей зникли чорні більма, вони стали блискучими і глибокими, як у Компанійця.
— Хомо, що це таке було? Ну, оте, що оповіла... — він хотів сказати "твоя мати", а сказав: — Тітка Марія.
— Нічого особливого, — мовив прибулець із потойбіччя. В голосі його не вчувалося й натяку на страждання. — Людська душа перетинає кордон кілька разів. На дев’ятий, сороковий день і через рік після смерті. Вона з’являється там, де жила і звідки виносили її тіло. Та якось дати про себе знати вона не може. Для цього б їй знадобився скафандр. І оскільки обездушених людських тіл, куди б вона могла на якийсь час увійти, не буває, то сутність знову повертається в потойбіччя, так і не давши про себе знати. Але трапляються напівзаповнені скафандри — це божевільні люди. У них, як правило, пошкоджений зв’язок між сутністю і плоттю. Але не між усім енергетичним коконом, а між якоюсь із його складових. Так, у тихопомішаних коли менше, а коли більше, зникає зв’язок між ментальною аурою і тілом. Це щось схоже на те, якби ти покидав машину під час її руху, а потім знову сідав за кермо. Отож душа, котра навідує близьких у визначений для неї термін, буває, послуговується на час скафандром божевільної людини. Вона немовби сідає за кермо машини, водій якої біжить поряд.