Це був злагоджений механізм, у якому кожна деталь чітко виконувала свою функцію. Тищенко побачив там і свою постать — вайлувату в стані спокою і блискавичну в рухах. Був там і Хома Булига.
— У вас у пам’яті є ця гра? — почув лже-Каламус.
— Так. Це "Експарка" грає зі збірною міста. Тоді була нічия.
— Дуже добре, — вдоволено мовив Іван Іванович. — Пам’ятаєте всіх, хто на полі?
— Так.
— І могли б сказати, хто чого вартий?
— Авжеж. Найспритніший — отой худий, як жердина — Хома Булига. Але він загинув під час гасіння пожежі в лісі. За ним іде невисокий на зріст хлопець — Куляба Андрій. О! Дав пас велетню... Очко! Так отой хлопчина часто розробляє найнебезпечніші акції і сам бере в них участь. Він наділений здатністю передбачити подію і підготуватися до неї. Звісно, передує тому детальне вивчення обстановки та моделювання її в різних варіантах на комп’ютері. Але для нашого діла, мабуть, значення має тільки гострий розум, блискавична реакція та інтуіція.
— Саме так, — сказав господар відеозали і клацнув тумблером на панелі.
Враз постаті спортсменів оповилися променями. Ті ореоли рухалися разом з тілами, немов дивовижні об’ємні тіні або магнітне поле, що раптом стало видимим. Іван Іванович не заходився, як колись, при першому знайомстві, демонструвати складові аур, а натомість звернув увагу на їхню спорідненість із тілами спортсменів. І тут Тищенко уздрів високого, метра зо два, волейболіста, що, здавалося, не закидав, а опускав м’яч у лузу. В блакитних очах і на широкому скандинавському лиці його світилася радість. Це був той чоловік, що вбив Хому Булигу. Світний ореол його, здавалося, щільно облягав постать... Найпросторішою була аура його — Тищенка. Часом вона скидалася на скафандр з якоїсь променевої матерії, на два розміри більший. За ним ішов невисокий хлопець, про якого він оповів. Ореол його хоч і не був такий просторий, як у керівника "Експарки", але постать у ньому почувалася вільно. Іван Іванович натиснув на "стоп", зафіксувавши на екрані зображення молодого чоловіка.
— Це він, — почув лже-Каламус.
Двадцять гектарів землі, що належали "Експарці", з трьох боків омивалися річкою, а решту території було обнесено парканом із сітки. Колись влада віддала наділ щойно створеному кооперативу за принципом "на тобі, небоже, що мені негоже". Не одну сотню ваговозів буту довелося висипати в очерети, щоб підняти ділянку до належного рівня. Зате тепер на ній виблискували на сонці два велетенські алюмінієві ангари, між ними іскрився рожевою жорствою тенісний корт, трохи далі — волейбольний майданчик, бігова доріжка, різноманітні спортивні знаряддя (традиційні і специфічні). В непоінформованої людини при вигляді всього того виникла б думка, що це якийсь спортивний полігон, де проходять вишкіл також пожежники, гірничорятівники йдесантники.
Водій-секретар зупинив машину перед ворітьми. Оскільки зі сторожки ніхто не з’являвся, то відчиняти пішов Тищенко. Від будки вахтера відійшов великий кудлатий пес і, привітно метляючи хвостом, рушив до прибульця.
— Ну, як, Бровку, службу несеш? — озвався до собаки батько "Експарки". — Ти б ще навчився відчиняти ворота.
Пес у відповідь скавульнув, подивився віддано.
Тим часом із машини вийшов Булига-Компанієць і, повагавшись, теж рушив до воріт. Тищенко з острахом дивився в його бік, про всяк випадок узяв собаку за нашийник. Чотириногий сторож помітивши чужого, спочатку загарчав, а тоді подивився на господаря розгублено.
І тут сталося дивне: тільки-но лже-Особа наблизилась, як пес ерелякано заскавучав, а тоді його охопив жах. Він з такою силою рвонувся, що Тищенко не втримав ошийника. Підібгавши хвоста, собака кинувся навтіки.
Тим часом водій загнав машину на територію, з неї вийшов Іван Іванович. Повновиде лице його від побаченого було заклопотане. "Якщо собака злякався Особи, тобто сутності людини, що повернулася з потойбіччя, то чому вона метеляла хвостом перед Каламусом-Тищенком?" — думав він.
— Мене й за минулого життя собаки боялися, — зауважив тим часом Булига-Компанієць. — А чого, й сам не знаю.
Вони попрямували до одного з ангарів, мружачись від сонячного блиску, що його віддзеркалювала алюмінієва поверхня... Всередині на стелажах лежали парашути, акваланги, скафандри — підводні й космічні, торби зі спальниками й наметами, і таке інше. А в кінці ангару, біля єдиного вікна, довкіл великого столу-макету сиділо десятка зо два чоловіків віком від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти років. На макеті був майстерно імітований гірський рельєф, опоясаний лісом. Над ним на шворці висів літак. Хтось із чоловіків натискав кнопку на пульті, і з літака випадав іграшковий парашутист, що його підхоплював вітер, створюваний вентилятором. Господарі скидалися на дітей, котрі граються в парашутики.
— Зачекаймо, хай закінчать, — мовив Тищенко.
Якщо Іван Іванович та водій-секретар із цікавістю спостерігали за грою, то погляд Булиги-Компанійця було прикуто до високого білявця з блакитними очима і щелепастим нордичним обличчям. Той, відчувши на собі погляд молодика, підвів очі, посміхнувся. Відтак кивнув на лаву за столом: мовляв, підходь, сідай. Між тим інструктор вимкнув пульт і, оголосивши перерву, підійшов до батька "Експарки". Це був чоловік, якого приїжджі бачили на відеоекрані.
— Замовники, — кивнув Тищенко на трьох супутників. — Хочуть із тобою побалакати.
Інструктор статурою і невеликим зростом нагадував Булигу-Компанійця; світло-карі очі дивились відкрито, але в них водночас угадувалася й насторога. Причиною її був Іван Іванович; його пещене обличчя і незайманої білизни сорочка виказували вельможу з "Порядку". Відчув це і "замовник", бо у великих, трохи витрішкуватих очах його майнула поблажливість. Він узяв молодика за лікоть і повів до виходу з ангару.
Тим часом Тищенко, Дряпун і Булига-Компанієць підійшли до "каскадерів".
— Представники замовника, — кивнув батько "Експарки" на двох прибулих з ним людей. Показавши на рельєф, додав: — Така ж сама місцевість, як і та, де колись загинув Булига.
— Атож, — погодився високий білявець. — Вітер був тоді сильний. Парашут із Хомою віднесло в епіцентр пожежі.