"Авжеж, його щось вело... — думав Тищенко, переглядаючи в пам’яті прижиттєві колізії Особи. — Вело і спрямовувало. Як і всіх, хто його оточував. Тоді відбувалася якась дивна сегрегація — в одній компанії опинялися саме ті, хто не боявся смертного гріха. Здавалося, чиясь могутня рука згрібала з усіх усюд в одне місце чорне каміння. Більшість із них на побутовому рівні були розумні і здібностей своїх не переоцінювали. Усвідомлення власної сірості і привело їх до думки про створення колективного розуму. Спершу це була мережа однодумців, яка дедалі галузилася й густішала, аж поки не захопила владу. З тим з’явилася мережа над мережею, невдовзі ще одна — вищого порядку, тоді ще і ще, і, нарешті, утворилася піраміда влади, на вершині якої опинилася Особа. Це була надійна споруда з однакових цеглин (менші не бралися, більші знищувалися), скріплена вченням про вселюдську рівність.
"Ні, — думав Тищенко, засинаючи в своєму ліжку — не він один, — усі вони були дітьми Антихриста або й ним самим, багатоликим, жорстоким. І доба була добою Антихриста".
...Вже починало сіріти. У стрілчастих вікнах триповерхового особняка не світилось, але в них угадувались якісь сполохи. Цоколь з бурого граніту був холодний і слизький від вранішньої роси. Пальці ковзали по ньому, та зрештою вчепилися таки за карниз. Він підтягнувся на руках і зазирнув у прочинене вікно. Війнуло теплом і неприємним, знайомим запахом. У великій, схожій на залу, кімнаті, спиною до вікна за столом сидів чоловік. Кволі язики полум’я в каміні навпроти вихоплювали з сутінок його кощаву старечу постать... Вікно прочинилося без звуку. Він ухопився за підвіконня і, немов кішка, перемахнувши всередину, опинився на м’якому килимі за спиною господаря.
— Доброго ранку, Каламусе, — сказав тихо.
— Хто ти? — почулося у відповідь.
— Я той, кому ти присягав на вірність.
Чоловік за столом довго не озивався, та нарешті подав голос:
— Справді, я засидівся в цьому світі. Але ж мусить бути все по-людськи: не ти по мене, а я до тебе мав би прийти. Ти ж бо раніше пішов.
Старий не бачив співрозмовника і, з усього, йому ввижалося, що він розмовляв сам із собою. Від нього тхнуло тліном, проте слова він вимовляв чітко; за тим угадувалась ясність думки.
— Бувають випадки, Каламусе, коли все відбувається навпаки.
— Нісенітниця. Звідти немає вороття. Тобі, волею кого на той світ відправлено мільйони, мусило б бути відомо.
— Так-таки моєю тільки волею... А ти? Ти не брав у тому участі? Чи, може, це моя ідея — вчинити голодомор?
— Моя, таки моя, але ж я виконував твоє замовлення. Якби ж не виконав, на мене очікувала б доля тих багатьох нещасних із наших...
— Не перебільшуй, Каламусе. Я очолював колективний орган, і лише стежив, аби його волю виконували. Бо що то за влада, рішення якої не виконується? Що ж до нещасних, то вони були втаємничені, а такі мають право на життя тільки тоді, коли є частками структури. Їхнє перебування поза структурою — це загроза для всієї структури. Краще пожертвувати кількома чесними людьми, аніж наражатися... Погодься, в тому був сенс. Створена нами система працює справно й дотепер.
— Той колективний орган був створений тобою і наповнений тобою ж. Ти був часткою кожного з нас... Тебе й зараз у мені більше, ніж мене самого.
— То виходить, я вчинив самогубство, га, Каламусе?
— Про що ти?
— Ну, якщо в тобі мене більше, ніж тебе самого, то це значить, що рішення про моє отруєння ми прийняли обоє...
— Не вигадуй. Усе життя я прожив під твоїм портретом, як під образом.
— І мушу сказати, цей камуфляж тобі добре вдавався.
Старий поворухнувся; вочевидь його взяв сумнів, чи він балакає, справді, сам із собою. Довго мовчав, а тоді мовив:
— Послухай-но, ось уже тридцять років я живу самотою. Але це не заважає мені спілкуватися з тобою. Бо, повторюю, тебе в мені більше, ніж мене самого. Але такого реалістичного відчуття твоєї присутності, як тепер, ще не було. Мабуть, скоро вже нам доведеться зустрітись... І це кажу я — той, хто повторював услід за тобою, що матерія — первинна. Мовляв, не стане матерії, не стане й духу.
— Хто не помиляється, Каламусе?
— Авжеж, це була помилка. Але помилка фатальна... Як ти гадаєш, що тримає мене в цьому світі — страх перед небуттям? Ні. Я чіпляюся за життя тому, що боюся зустрічі з душами тих, кого ми замордували. А їх там ой-йо-йо скільки! Я ладен поміняти палац на комірчину під громадською вбиральнею, аби тільки не покидати цей світ.
— Там, де ти невдовзі опинишся, не зовсім усе так, як тобі уявляється. І відповідати доведеться не мільйонам, а одному — тому, кого ти зрадив.
— Ну, що ж, відвертість за відвертість... Я не зрадив, а тільки попередив твої дії стосовно мене. Адже на черзі був я. Ти називав це ротацією кадрів. Зваж, я не давав жодних вказівок, але поміж лікарів був мій родич, і він не міг не помічати твого ставлення до мене. Власне, він рятував свою шкуру, бо вслід за мною загудів би й він. Адже ти знищував не тільки своїх ворогів, а точніше тих, кого зараховував до ворогів, а також їхні родини. До шостого коліна, як ти полюбляв казати.
— І ото він, лікар, із власної ініціативи поставив невірний діагноз і лікував мене згубними ліками? Чи, може, нагадати тобі, Каламусе, вашу розмову за цим ось столом? Тоді тут стояла пляшка "Арманьяку", пахло смаженою куркою і зрадою.
— Диявол! Ти витяг із моєї пам’яті навіть те, що я давно забув.
Старий обхопив голову руками, довго мовчав. Він навіть не здригнувся, коли на його плече лягла чиясь рука.
— На тому світі з тобою неможливо буде поквитатися. Там свої правила гри. А от тут це зробити можна. На жаль, життя вже з тебе витекло, зосталася тільки дещиця його. Але в тебе є кому віддавати борги — це син, онук, правнук, праправнук.
Старий сіпнувся; він ніби прокинувся від сну, кощаве тіло його напружилось і здерев’яніло. Нарешті він збагнув, що це не фантоми пам’яти, не ілюзії, а реальність, і що на плечі його лежить чиясь важка тепла рука. Але ж щойно він і той, хто стояв за спиною, розмовляли на тему, про яку могли знати тільки троє — він, той, на життя кого він посягнув, і лікар. Серед живих залишився тільки він один.