— Провідника охороняють? — поцікавився Тищенко.
— В охороні немає потреби, — відказав Іван Іванович. — Замовлення він виконав, гроші отримав ще раніше... Втім, з огляду на психічний стан, я його замкнув.
— Де?
— У себе в лабораторії.
І тут у свідомості лідера кооперативу "Експарка" виснувалась єдино правильна думка: його власну плоть слід негайно умертвити. І наказ про вбивство мусить віддати він сам.
— Це ідеальна людина для відряджень у потойбіччя, — провадив тим часом керівник Центру. — З його втратою одразу ж виникли б проблеми: пошуки нового кандидата на провідника, та й клопіт із трупом.
— А чи не можна взяти його на постійну роботу? — подав голос голова. — Може, навіть зробити одним із нас.
— Одним із нас він не стане, — відказав Іван Іванович. — Це індивідуаліст. До речі, організований ним кооператив був чи не з перших, що вийшов із-під нашого впливу.
Люди за столом насторожено перезирнулись, але керівник Центру заспокоїв:
— Ні, до нашої системи вони не ставились вороже, але й не схвалювали... Зрештою, там у них були свої проблеми — ротація кадрів через високу смертність. По суті — це єдина організація, де добровільно торгують життям. Вони не відмовляються від замовлень навіть тоді, коли на виживання лишається якихось десять відсотків. Ми теж не раз користувалися їхніми послугами, правда, через підставних... Пам’ятаєте, перший вантаж лантанових металів із сузір’я Кассіопеї? То була їхня робота. До речі, дуже вчасно — ми тоді зробили великий ривок у космічній техніці й озброєнні...
Іван Іванович інформував і водночас виказував глибоку ерудицію. Тим самим він презентував себе новому лідерові "Порядку". І робив те скромно — як виконавець, що не зазіхає на керівне крісло. За часів урядування Особи саме такі люди були в пошані.
Раптом відчинилися двері, й до приміщення зайшов водій, який привіз сюди Тищенка. Він попрохав Івана Івановича вийти на хвилинку.
— Та кажіть, що сталося, — озвався старший за столом, наказуючи поглядом керівникові Центру сидіти.
— Провідник утік, — сказав водій.
— Утік? — здивувався Іван Іванович. — Як?
— Підтяг дротом до вікна виноградну лозу, прикрутив її до батареї...
— Хе-хе, елегантно... — Керівник Центру не приховував утіхи. — Фахівець! А тільки нащо було тікати? Заждав би часину, та й вийшов би у двері.
— Хто повідомив? — поцікавився Тищенко.
— Охоронці порядку сказали вахтерові, а вже той зателефонував сюди.
— Краще б затримали, а вже тоді казали вахтерові, — озвався один із тих, хто сидів за столом.
— Намагалися, але він виявився спритнішим. Там, на проспекті, ще повно люду. Він зник у натовті.
Подвійне відчуття охопило Тищенка — полегкости, бо викриття його як лже-Особи відтягується, і тривоги, дух-бо сваволі блукає поміж людей, ще й у його — Тищенковій — подобі. Він потай окинув поглядом обличчя сусідів за столом — на них навіть не вгадувалося занепокоєння. Ці люди були переконані, що втікачеві від них не сховатись, або ж він їх більше не цікавить. Тільки на широкому виді керівника Центру вираз іронії поступився місцем збентеженню.
— Нікуди він від нас не дінеться, — повагавшись, мовив Іван Іванович. — Забився вже, мабуть, у свою нору, яку вони називають офісом "Експарки", і запиває небезпечне відрядження холодним пивом.
"Хай їм чорт!" — подумав Тищенко. — Навіть про те, що полюбляю пиво, знають!".
— Гадаю, найрозумніше — дати провідникові оговтатись, — провадив тим часом керівник Центру. — Нехай добре зважить, чи варто з нами поривати стосунки... Хапонути астрономічну суму за якісь півтори години відрядження, нехай і пов’язаного з великою небезпекою...
— А якщо він збожеволів? — зауважив чоловік, що був тут за старшого.
— Божевільний не вигадав би такого дотепного способу втекти з п’ятого поверху, — осміхнувся Іван Іванович. — Цей чоловік не має собі рівних, коли треба вийти з найскладнішої ситуації.
Тищенко відчув, як по тілу, в якому опинилася його людська сутність, при цих словах розлилася приємна млість. В живі очі йому такого ще ніхто не казав.
— Ну, гаразд. Здається, проблеми тут немає, — сказав голова. Він глянув на лже-Особу. — Ми тут порадилися перед вашим приїз... е-е, прибуттям і підготували два варіанти вашого статусу: ви перебираєте всі реквізити молодого чоловіка, який вас підмінив у потойбіччі — власне, стаєте ним, або ж ми даємо вам документи на інше прізвище.
Почувши слово "прізвище", батько "Експарки" раптом усвідомив, що відтепер він ніякий не Тищенко, а Компанієць Родіон Сергійович — 26-річний випускник Вищої школи "Порядку", проживає в готелі-гуртожитку. Батько-мати... На мить у свідомості Тищенка ніби щось попливло. Мозок-комп’ютер Компанійця видав несподівану інформацію. Батько Родіона — син Особи. Тобто, внук підмінив діда в потойбіччі. Тищенко, здавалося, вмикав у чужій пам’яті тумблер за тумблером і щоразу діставав чітку відповідь. Так. він довідався, що Компанієць мав досить високий інтелектуальний рівень, проте пам’ять його була захаращена догматичним матеріалом, який не тільки створював хибні стереотипи, а й сковував творче мислення. Власне, плоть, у якій перебувала Тищенкова людська сутність, колись належала фанатикові. В пам’яті Компанійцевій він побачив і себе, навіть уловив відтінок зневаги до себе, як до найманця. Втім, там були і заздрощі.
Відчуття дивної людської подвійності (не роздвоєності, а саме подвійності) виникло у Тищенка. Він немовби прочитав роман і життєпис головного героя того твору, ввійшов у його свідомість і став його, Тищенковим, життям. "Але ж так само почувається і той, кого я привів із потойбіччя, — подумав він. — Моя пам’ять, закладена в моєму мозкові, є джерелом інформації про мене, а моє тіло стане для нього слухняним знаряддям. Це ж бо він увійде у мою сім’ю, ляже в постіль з моєю дружиною... А бодай би ти зслиз!". На мить Тищенка покинув розум: його отямили очікувальні погляди шістнадцятьох чоловіків у сірих кітелях, що сиділи по восьмеро за двома прибудовами П-подібного столу. Ті голови, здавалося, належали драконові, сірий лискучий тулуб якого ховався під столом. "Провідника треба вбити!" — ладне вже було зірватися з язика, але натомість він сказав: