Дьюї розкрив був рота, щоб відповісти, але його перебив телефонний дзвінок.
*
Суботнього вечора 21 листопада старий "шевроле" виїхав з Канзас-Сіті. Багажник був такий напакований, що не зачинявся, а частину вантажу довелося прив'язати на даху і навіть на бампері. Всередині машини, на задньому сидінні, стояли один на одному два телевізори, так що для пасажирів лишилося зовсім мало місця. Дік сидів за кермом, Перрі обіч нього, затиснувши в руках свій найдорожчий скарб — стареньку гібсонівську гітару. Що ж до решти його майна — фібрової валізи, сірого транзистора "Зеніт", бутля з концентрованим імбировим пивом (Перрі боявся, що в Мексіці може не бути його улюбленого напою) та двох великих ящиків з книжками, рукописами й любими його душі пам'ятками,— то їх теж сяк-так примістили в машині. (А яку бучу зчинив Дік перед тим! Лаявся, штурхав ящики ногами, кричав: "Це ж п'ятсот фунтів свинячого лайна!").
Десь близько півночі вони перетнули кордон між Канзасом і Оклахомою. Перрі відчув радісну полегкість: нарешті вони видобулись із Канзасу! Тепер уже все це правда, вони в дорозі — "В дорозі, назавжди, без вороття",— і нема в душі ні краплі жалю, принаймні у нього, в Перрі, бо він не залишає позаду нічого, й ніхто навіть не поцікавиться, в які світи його понесло. Інша річ — Дік. Адже тут зосталися ті, кого він начебто любив: його троє сипів, мати, батько, брат,— люди, яким він не наважився звірити свої плани, навіть не міг з ними попрощатись, хоча й не сподівався вже ніколи їх побачити — у кожному разі, не в земному житті...
*
Машина стояла осторонь дороги. Перрі й Дік зробили тут зупинку, щоб підживитися просто неба. Був полудень. Дік узяв бінокль і став роздивлятись околицю. Гори. В білястому небі ширяють яструби. Курна дорога звивається через білясте закурене село. Другий день вони в Мексіці, і поки що йому, Дікові, все тут до вподоби, навіть їжа (якраз перед тим він упорав холодну масну тортилью[26]). Вони перетнули кордон уранці 23 листопада поблизу Ларедо, штат Техас, і першу ніч провели в борделі у Сан-Луїс-Потосі. Тепер вони були за двісті миль на північ від Мехіко-Сіті — наступної мети їхньої подорожі.
— Знаєш, про що я думаю? — обізвався Перрі.— Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті. Вчинити таку річ...
— Про що це ти?
— Ну, про оте...
Дік сховав бінокль у розкішний шкіряний футляр з монограмою "Г. В. К." Його брала досада. Люта досада. Ну невже Перрі не може припнути свого язика? Якого біса весь час ворушити цю кляту історію? Просто несила вже цього терпіти. Адже вони начебто домовились не згадувати більше про оте. Геть забути.
— Певно, всі, хто таке чинить, не зовсім сповна розуму,— мовив Перрі.
— Ти за мене, голубе, не розписуйся,— відказав Дік.— Я людина нормальна.
Дік і справді так вважав. Він мав себе за людину цілком зрівноважену, із здоровим глуздом, може, навіть тямовитішу за багатьох інших. А от щодо Перрі, "крихітки Перрі", то він такинапевне "трохи схибнутий". І то ще м'яко кажучи. Минулої весни, коли вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас, Дік спостеріг у нього немало чудних рисочок. Де в чому Перрі був "чисто мов дитина": пудив у ліжко, плакав уві сні ("Тату, я скрізь тебе шукав! Де ти був, тату?"), а то ще "годинами сидів, смоктав пальця й усе роздивлявся оті свої бісові карти". Але в цьому проявлялася лиш одна сторона його вдачі, а були ще й інші. Хоч би його "диявольський норов". Перрі міг спалахнути люттю "швидше, ніж десяток п'яних індіанців", а проте ніхто цього й не помітив би. ("Навіть коли він ладен був тут-таки порішити тебе, ти про це й гадки не мав",— якось сказав про нього Дік). Бо хоч яка б лють його опанувала, а на вигляд він завжди залишався тим самим Перрі — похмурим хлопчиною з незворушними, трохи сонними очима. Був час, коли Дік гадав, що зможе взяти владу над цими холодними спалахами люті в душі товариша й керувати ними на свій розсуд. Але він помилявся і, зрозумівши це, втратив певність щодо Перрі, не знав навіть, що про нього й думати. Відчував тільки, що Перрі треба пильно стерегтися, і дивувався сам собі, чому він цього не робить.
— Десь у душі,— провадив Перрі,— глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити.
— А як же з отим чорношкірим? — спитав Дік.
Запала мовчанка. Дік відчував, що Перрі пильно дивиться на нього. Тиждень тому Перрі купив у Канзас-Сіті темні окуляри — модерні окуляри з дзеркальними скельцями в сріблястій оправі. Дікові вони не сподобались. Він сказав Перрі, що йому соромно ходити по вулицях з людиною, яка носить "отаке чортзна-що". Насправді його дратували дзеркальні скельця: було неприємно, що очі товариша сховані за тими блискучими заслонами.
— Так то ж чорношкірий,— сказав Перрі.— Це зовсім інша річ.
Нехіть, з якою він промовив ці слова, збудила в Діка підозру.
— А ти справді вбив його? — запитав він.— Усе воно так, як ти розказував?
То було дуже важливе запитання, бо весь його інтерес до Перрі й оцінка його вдачі та можливостей грунтувалися саме на отій товаришевій розповіді, як він колись забив на смерть одного негра.
— Аякже. Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі,— відказав Перрі.— Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися. От не вірю — і край. Вчинити таку річ — і кінці у воду? Ні, не може бути. Оце ж бо й не дає мені спокою... ні на мить не йде з голови. Щось таки має статися.
Хоча Дік у дитинстві ходив до церкви, проте віри в бога "й близько не мав". Та й забобонами ніколи не переймався. На відміну від Перрі, він не вірив, що розбите дзеркало тягне за собою сім років невдач, а відсвіт молодого місяця на склі віщує лихо. І все ж оті лиховісні передчуття Перрі збудили й в ньому непевність. Були тепер моменти, коли і в його голові снувалася болісна думка: чи можливо, щоб вони "замели всі сліди після такого діла"?..
І раптом він гримнув на Перрі:
— Ану замовч, ти!
Тоді ввімкнув мотор і вивів машину на курну дорогу. Ген попереду в теплому промінні сонця підтюпцем біг собака.
*
Гори. В білястому небі ширяють яструби.
Коли Перрі запитував Діка: "Знаєш, про що я думаю?" — він розумів, що починає неприємну для товариша розмову. Та й сам він, хоча б тільки через це, волів би її уникнути. Він був згоден з Діком: до чого без кінця ворушити цю історію? Але інколи просто не міг себе стримати. Час від часу його охоплювало почуття безвиході, нараз "верталося оте все" — сліпучий голубий спалах у темній кімнаті, скляні очі великого іграшкового ведмедика,— і у вухах починали відлунювати ті самі кілька слів: "Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!" Зринали в пам'яті й інші звуки: дзенькіт срібного долара, що покотився по підлозі, обережні кроки на дерев'яних сходах, хрипкий віддих, сапання, судомне хлипання людини з перерізаним горлом.