"Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті..." — цими словами Перрі признався в тому, в чому "страх як не любив" признаватися. Та й, зрештою, хіба не "боляче" усвідомлювати, що ти "не зовсім повноцінний", а надто коли ти не винен у своїх вадах, хоч які б вони були, а мабуть, "з ними й народився". Згадати лишень його сім'ю! Що з нею подіялось! Його мати, безпросипна п'яниця, померла, захлинувшись у власному блювотинні. З усіх її дітей — двох синів та двох дочок — лиш наймолодша, Барбара, жила по-людському: одружилась і мала свою сім'ю. Друга дочка, Ферн, вистрибнула з вікна готелю в Сан-Франціско. (Перрі завжди переконував себе, що вона "впала ненароком", бо він любив сестру. "Ферн була така славна дівчина, така обдарована — вона чудово танцювала й голос мала непоганий. Якби їй хоч трохи повелося, вона б чогось таки досягла, вибилася б у люди". Гірко було уявляти собі, як вона залазить на підвіконня й падає з п'ятнадцятого поверху). А старший брат, Джіммі,— він довів свою дружину до самогубства, а тоді й сам застрелився.
Потім Перрі почув Дікову відповідь: "Ти за мене, голубе, не розписуйся. Я людина нормальна". Ну хіба не сміхота? Та дарма, нехай собі... І Перрі провадив далі: "Десь у душі, глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити". Він тут-таки збагнув свою помилку — адже Дік неодмінно мав запитати: "А як же з отим чорношкірим?" Колись він розповів Дійові цю історію, щоб здобути його дружбу, щоб Дік "поважав" його, мав за "кремінь", за "справжнього мужчину", яким, на думку Перрі, був він сам. Отож одного разу, коли вони вдвох прочитали й почали обговорювати надруковану в "Рідерс дайджесті" статтю "Чи ви можете визначити вдачу людини?" ("Сидячи в черзі до зубного лікаря або чекаючи поїзда на вокзалі, спробуйте придивитися до характерних прикмет людей, що вас оточують. Скажімо, зверніть увагу на те, як вони ходять. Тверда хода є ознакою сильної, непохитної вдачі, тим часом як невпевнена хода виказує натуру нерішучу"), Перрі сказав:
*
— Щодо мене, то я завжди мав неабиякий нюх на людей, бо інакше давно б уже був на тому світі. Цебто якби не вмів розпізнавати, на кого можна звіритись. Взагалі-то особливо вірити нікому не варто. Але тобі, Діку, я вірю. Ось ти сам зараз побачиш, бо після цього я буду цілком залежний від тебе. Я розкажу тобі таке, чого нікому ще не розказував. Навіть Віллі Джеєві. Про те, як я порішив одного типа.— Дік видимо зацікавився, і Перрі провадив далі: — Це було кілька років тому. В Лас-Вегасі. Я жив у старому пансіоні — колись там був розкішний "заклад". Але вся та розкіш пішла за вітром, і будинок давно годилося б розвалити. А втім, він і сам помалу розвалювався. Найдешевші кімнати були на горищі, то отам я й жив. І там-таки жив той негр. Його звали Кінг, і в місті він спинився тимчасово. На горищі нас мешкало тільки двоє — він і я, та ще мільйони тарганів. Той Кінг був не дуже молодий, але він працював на будівництві доріг і взагалі на вільному повітрі, отож статуру мав дай боже. Він носив окуляри й багато читав. Дверей він ніколи не зачиняв, і я щоразу, як проходив, бачив його на ліжку майже голого. Він тоді не працював: казав, що відклав з останньої роботи трохи грошей і хоче відпочити. Отож і лежав собі в ліжку, читав, обмахувався віялом та цмулив пиво. Читав він усіляке казна-що — гумористичні книжечки, ковбойські історії. А загалом хлопець був непоганий. Інколи ми вдвох пили пиво, а одного разу він позичив мені десять доларів. Отож я не мав причини його кривдити. Та якось увечері ми сиділи на своєму горищі, задуха була така, що не заснути, і я сказав йому: "їдьмо, Кінгу, прокатаємося". В мене тоді була старезна машина, я пофарбував її в сріблястий колір і охрестив "Срібною примарою". І ми поїхали. Заїхали далеко, аж ген у пустелю. Там було не жарко. Ми спинились і знову взялися до пива. Потім Кінг вийшов з машини, а я за ним. Він не бачив, як я взяв той ланцюг. Велосипедний ланцюг, він лежав у мене під сидінням. Сказати правду, я й у гадці не мав нічого такого, доки не почав. Я оперіщив його по обличчю. Розбив окуляри. А тоді вже молотив без упину... Потім я нічого не відчував, анічогісінько. Я покинув його там і більше ніколи про нього не чув. Мабуть, ніхто його й не знайшов. Хіба що стерв'ятники...
В тій історії була частка правди. Перрі таки знав у Лас-Вегасі негра на ім'я Кінг. Але якщо той і помер, Перрі був до цього непричетний, бо ніколи не зачепив його й пальцем. А найімовірніше, що той Кінг і досі лежав собі десь на ліжку, обмахувався віялом і цмулив пиво...
І ось тепер Дік запитав: "А ти справді вбив його? Усе воно так, як ти розказував?" Перрі не мав хисту до брехні, проте, раз збрехавши, вперто стояв на своєму. "Аякже,— відповів він.— Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі.— І раптом сказав: — Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися..."
Він мав велику підозру, що й Дік у це не вірить. Бо Дік нехай хоч трохи, а таки пройнявся його містичними передчуттями. Отож і крикнув: "Ану замовч, ти!.."
Машина рушила далі. Попереду, ярдів за сто, підтюпцем біг собака. Дік скерував на нього. То був дряхлий, ледве живий дворняга, облізлий та худокостий, і, коли машина заскочила його, удар вийшов хіба що трохи сильніший, аніж би від зіткнення з птахом. Дік був задоволений.
— Ага! — сказав він, як завжди, коли наїжджав на собаку (такої нагоди він ніколи не проминав).— Ага! Отут тобі й амба!
*
Минув День подяки, скінчився мисливський сезон, але чудове бабине літо й далі дарувало ясні, погожі дні. Останні приїжджі журналісти, втративши надію на те, що злочин буде колись розкрито, залишали Гарден-Сіті. Але жителі округи Фінні аж ніяк не вважали справу вичерпаною, а надто ті голкомбці, що вподобали для зустрічей "Гартменове кафе".
— Відколи зчинилася ця халепа, у нас тут тільки встигай повертатися,— сказала місіс Гартмен, озираючи своє затишне володіння, пропахле тютюном та кавою і вщерть заповнене фермерами, найманими робітниками й скотарями, що сиділи й стояли де тільки можна.