І хоч жодне з цих повідомлень поки що не дало слідству нічого, крім зайвої роботи, було цілком можливо, що саме наступний дзвінок стане, як казав Дьюї, "тією ниткою, що потягне за собою весь клубок".
Цього разу, тільки-но взявши трубку, Дьюї почув:
— Я хочу зізнатися.
— З ким я розмовляю? — спитав він.
Чоловік на другому кінці проводу повторив ті самі дивні слова, тоді додав:
— Це зробив я. Убив їх усіх.
— Он як,— мовив Дьюї.— То скажіть мені, будь ласка, своє прізвище й адресу...
— Е ні, не вийде! — обурено озвався невідомий хрипким п'яним голосом.— Нічого я вам не скажу. Спочатку дайте винагороду. Надішліть мені гроші, тоді скажу вам, хто я. Тільки так.
Дьюї повернувся до ліжка.
— Ні, люба,— мовив він до дружини.— Нічого важливого. Ще один п'яниця.
— Чого він дзвонив?
— Хотів зізнатися. Але за умови, що спочатку дістане винагороду.
(Канзаська "Ньюс" пообіцяла тисячу доларів за відомості, що приведуть до розкриття злочину).
— Елвіне, ти знову куриш? Слухай, може б, ти хоч спробував заснути?
Та спати Дьюї не міг, навіть якби вимкнути телефон. Він був надто збуджений, надто засмучений і роздратований невдачами. Жодна з його "ниток" нікуди не вела, хіба що в глухий кут. Боббі Рапп? Перевірка "детектором брехні" виключила Боббі. Містер Сміт, фермер, що в'язав такі самі вузли, як і вбивця... З нього також знято підозру, бо він довів, що в ніч злочину був "аж в Оклахомі". Залишалися батько й син Джони, але вони також мали безперечне алібі. Навіть пошуки могили улюбленого кошеняти Ненсі нічого не дали.
— Отже,— підсумовував Гарольд Най,— усе складається в гарну круглу цифру. В нуль.
І все ж принаймні дві істотні речі було виявлено. По-перше, прибираючи одіж Ненсі, місіс Елейн Селсор, її тітка, знайшла застромлений глибоко в туфлю золотий годинник. По-друге, коли місіс Гелм у супроводі агента КБР пильно оглядала кожну кімнату в будинку на фермі "Долина" — чи все на місцях, чи нічого не бракує,— вона таки дещо помітила. Це сталося в кімнаті Кеньйона. Місіс Гелм додивлялася, додивлялася, все ходила по кімнаті, міцно стуливши губи, торкала рукою то Кеньйонові старі бейсбольні рукавиці, то його брудні робочі черевики, то нікому тепер не потрібні окуляри, і весь час бурмотіла собі під ніс:
— Щось тут не так. Ось бачу я, відчуваю, але не доберу, в чому річ.—І раптом згадала: —Радіо! Де ж це Кеньйонів приймачик?
Ці два відкриття, зведені докупи, змусили Дьюї повернутися до "звичайнісінького пограбування" як можливого мотиву вбивства. Справді-бо, не міг же той годинник опинитися в туфлі Ненсі сам собою. Певно, дівчина, лежачи в темній кімнаті, раптом почула щось таке — звуки ходи, а може, й голоси,— що навело її на думку про злодіїв. Отож вона й поквапилася сховати годинник, батьків подарунок, яким дуже дорожила. Що ж до радіоприймача — сірого транзистора марки "Зеніт" — то тут не було жодного сумніву: він безслідно зник. Та все ж Дьюї не міг повірити, щоб цілу сім'ю було вбито задля такої мізерної поживи, як "жменька доларів і транзистор". Припустити таке — це означало геть перекреслити його уявлення про вбивцю чи, точніше, вбивць (Дьюї та його помічники дійшли певного висновку, що це слово треба вживати у множині). Ретельні помірковані дії злочинців свідчили про те, що принаймні один з них мав — і то безперечно — надто холодний і гострий розум, щоб учинити таке без попереднього розрахунку. З другого боку, Дьюї помітив кілька деталей, які ще дужче впевнили його в тому, що принаймні один з убивць у душі співчував своїм жертвам і, навіть убиваючи, жалів їх якоюсь химерною жалістю. Бо як інакше пояснити оту матрацну коробку.
Ця обставина належала до речей, що весь час не давали Дьюї спокою. Навіщо було вбивцям морочитись: витягати ту коробку з далекого закутка в підвалі й класти перед топкою,— як не на те, щоб зробити містерові Клаттеру зручніше, щоб у ту хвилину, коли над ним буде занесено ніж, йому не лежати на твердій цементованій долівці?.. До того ж, вивчаючи фотографії з місця злочину, Дьюї добачив і інші деталі, які начебто підтверджували його здогад про те, що були моменти, коли вбивця виявляв щось ніби людяність.
— Чи як би це сказати...— Він часто не міг ураз добрати потрібного слова.— Якісь душевні порухи, чи що. А оті ковдри... Ну хто б міг таке зробити: зв'язати двох жінок, як були зв'язані Бонні й дівчина, а тоді накрити ковдрами та ще й підіткнути їх, немов бажаючи на добраніч? Або подушка під головою в Кеньйона. Спершу я подумав, що її, мабуть, підмостили на те, щоб легше було стріляти. Та тепер вважаю, що ні,— її покладено з тим самим наміром, що й матрацну коробку: щоб жертві було зручніше.
Та всі ці розумування, хоч як захоплювався ними Дьюї, не давали йому ні задоволення, ні почуття "чогось досягнутого". Такі справи рідко розкривалися шляхом "умоглядних теорій", і він більше вірив у факти — "здобуті потом, зате неспростовні". Ось і тепер належало зібрати й просіяти крізь густе сито стільки фактів, що поту мало пролитися більш ніж досить. Було ухвалено розшукати й "піддати перевірці" сотні людей: усіх колишніх робітників ферми "Долина", всіх знайомих і родичів Клаттерів, усіх, з ким містер Клаттер мав хоч найменші справи. Одне слово, ступінь за ступнем, черепашачими темпами закопатись у минувшину.
— Ми повинні копати доти,— сказав Дьюї своїй "команді",— аж доки знатимемо Клаттерів краще, ніж вони самі себе будь-коли знали. Аж доки виявимо зв'язок між тим, що ми побачили минулої неділі, й чимось, що сталося нехай і п'ять років тому. Сполучну ланку. Вона має десь бути. Доконче має бути...
Місіс Дьюї трохи задрімала, але, відчувши, що чоловіка знову немає в ліжку, прокинулась. Вона знайшла його в кухні. На плиті парував кавник, а на столі перед Дьюї були розкладені фотографії з місця злочину — похмурі плями, що аж ніяк не пасували до барвистої клейонки з малюнками різної садовини. (Одного разу Дьюї запропонував дружині подивитися на ті фотографії. "Ні,— відмовилась вона.— Я хочу пам'ятати Бонні такою, яка вона була. І їх усіх...")
— Елвіне,— сказала місіс Дьюї,— як ти гадаєш: ми колись будемо знову жити по-людському?