З холодним серцем

Страница 28 из 85

Труман Капоте

— Ніхто... Дівчина, з якою я мав одружитися.

(Те, що Дік був одружений, навіть двічі, й мав трьох синів, викликало в Перрі почуття заздрості. Дружина, діти — він вважав це за "належне для мужчини", хай би воно й "не дало ані щастя, ані взагалі чогось доброго", як-от Дійові).

Під заставу за обручки вони одержали півтори сотні доларів. Тоді заглянули до іншої ювелірної крамниці й поважно вийшли звідти з чоловічим золотим годинником. Дальшу зупинку зробили в "Фото-кіно", де "купили" найновішу кінокамеру.

— Кінокамери — це надійний капітал,— повчально сказав Дік.— Їх найлегше заставити чи збути за готівку. Кінокамери й телевізори.

На підтвердження цієї теорії вони вирішили придбати по телевізору, а тоді знову "вчинили напад" на великі магазини готового одягу. На кінець дня, коли торговельні заклади почали зачинятись, в кишенях у них було повно грошей, а машину вщерть заповнили товари, що їх "легко заставити чи збути за готівку". Осягаючи оком усе те багатство — сорочки, запальнички, дороге приладдя й дешеву галантерею,— Перрі почував себе окриленим: тепер — до Мексіки, де на них чекають нові можливості й "справжнє життя". Та Дік був видимо пригнічений. Коли Перрі почав його хвалити, він тільки плечима знизав.

— Правда, Діку, це було колосально. Часом я й сам тобі вірив.

Перрі не міг збагнути, чому Дік, завжди такий самовпевнений, раптом принишк і посмутнів, а надто тепер, маючи таку добру нагоду похизуватися.

— Ставлю випивку,— сказав Перрі.

Вони спинилися біля бару. Дік вихилив три "Цвіти помаранчі". Після третьої він уривчасто запитав:

— А з батьком як? Він же такий хороший старий... і мати... ти сам її бачив. Що станеться зними? Я собі буду ген у Мексіці чи ще десь. А вони ж зостануться тут, коли почнуть вигулькувати на світ божий всі оті чеки. Я свого батька знаю. Він неодмінно захоче все покрити. Так уже було. Та де там йому — він же старий, недужий і нічого не має.

— Співчуваю тобі,— щиро мовив Перрі. Хоч він не був добрий, проте душу мав доволі сентиментальну, і Дійова прихильність до батьків, невдавана турбота про них справді його зворушували,— Але ж, Діку, слухай. Усе дуже просто, щоб я пропав,— раптом заговорив він знову.— Ми самі оплатимо ті чеки. Ось нехай тільки дістанемось до Мексіки, як ураз почнемо гнати грошву. Та ще й яку грошву!

— Це ж як?

Як? Про що це він?.. Дікове запитання спантеличило Перрі. Вони ж обмірковували стільки можливих способів. Копання золота, пошуки затонулих скарбів — це тільки два варіанти з тих, що їх так палко обстоював Перрі. А ще ж є й інші. Хоч би, скажімо, рибальська шхуна. Вони не раз говорили про те, щоб купити суденце для риболовлі у відкритому морі, рибалити самим і здавати його в найми туристам,— і це при тім, що жоден у житті своєму не правував навіть човном і не зловив найменшої рибинки. Або можна ще непогано заробляти, переганяючи через кордон у Південну Америку крадені машини. Перрі десь читав, що за кожний такий рейс платять по півтисячі. Та з усіх тих способів він вирішив нагадати Дікові лише про один: про скарб, що чекав їх на Кокосовому острові — манюсінькому клаптику суходолу десь проти берегів Коста-Ріки.

— Діло певне, Діку,— сказав Перрі.— Усе достеменно так. Я ж маю карту й добре знаю всю цю історію. Його закопали там у тисяча вісімсот двадцять першому році — перуанське золото, коштовності. Кажуть, усе воно оцінюється в шістдесят мільйонів доларів. Нехай ми навіть знайдемо не все, нехай хоч якусь частину... Ти згоден зі мною, Діку?

Раніше Дік завжди підохочував Перрі, уважно слухаючи всі його балачки про карти й про скарби, але тепер у душі Перрі зворухнувся не знаний досі сумнів: а чи не прикидався Дік увесь цей час, чи не морочив його?

А втім, ця пронизливо-болісна думка тут-таки відлетіла, бо Дік підморгнув, жартівливо тицьнув його в бік і сказав:

— Ну звісно ж, голубе. Згоден з тобою на всі сто.

*

Була третя година ночі, коли в скромному одноповерховому будинку знову задзвонив телефон. Та Ела Дьюї вже не дивували такі пізні дзвінки. Він однаково не спав, так само як і Мері, як і двоє їхніх синів — дев'ятирічний Пол та дванадцятирічний Елвін Адамс Дьюї-молодший. Спробуйте-но поспати в домі, де кожні п'ять хвилин деренчить телефон!..

Встаючи з ліжка, Дьюї пообіцяв дружині:

— Ну, вже цього разу я залишу трубку зняту.

Але виконати свою обіцянку він усе не наважувався. Щоправда, чимало дзвонили охочі до новин журналісти, недолугі дотепники чи автори умоглядних теорій, як-от:

— Еле?.. Слухай, друже, я розгадав цю загадку. Це самовбивство і вбивство. Я випадководізнався, що останнім часом Горба спостигла матеріальна скрута. Його таки добряче підвело. То що він робить? Оформляє великий страхувальний поліс, убиває з рушниці Бонні та дітей, а тоді й себе самого — гранатою, начиненою шротом.

Дзвонили й аноніми:

— Ви знаєте сім'ю Л.? Отих іноземців? Не працюють. Влаштовують вечірки, та що й із коктейлями. А де ж це гроші на таке беруться? Я анітрохи не здивувався б, якби виявилось, що саме від них бере початок ця справа Клаттерів.

А часом Дьюї чув у трубці голос якоїсь нервової дами, наполоханої чутками й теревенями, що їм не було кінця-краю:

— Елвіне, я ж пам'ятаю вас іще малим хлопчиком. І я хочу, щоб ви сказали мені всю правду. Я любила й поважала містера Клаттера і не можу, рішуче не можу повірити, що цей достойний чоловік, цей правдивий християнин... щоб він бігав за жінками!

Та здебільшого телефонували поважні громадяни, щиро прагнучи прислужитися слідству.

— Ви ще не мали бесіди із Сью Кідвелл, подругою Ненсі? Я балакав з дівчиною і почув від неї одну річ, яка мене дуже вразила. Коли вона востаннє розмовляла з Ненсі, та сказала їй, що містер Клаттер уже тижнів зо три перед тим був не в гуморі. Ненсі здавалося, що його щось сильно непокоїть і він нібито навіть почав курити...

Або ще офіційні особи — урядовці, шерифи з інших округ штату:

— Може, воно чогось варте, а може й ні, але один тутешній бармен чув, як два молодики розмовляли між собою про вашу справу, і в нього склалося таке враження, що вони мають до неї дуже близьке відношення.