50
ГІМНАЗИСТИК СОЛОМОН
Синок "лікаря" Янкла — гімназистик. — Шолом страшенно заздрить йому. — Винарня "ЮНІньій берег". — Родзинкові виморозки. — "Церковне, кошерне для пасхи".
У Переяславі було кілька лікарів, і кожен мав своє прізвисько: Товстий лікар, Горбатий лікар, Чорний лікар. Усі Ці лікарі були християни. Тільки один лікар був єврей, та й то не в повному розумінні слова лікар, а, так би мовити, півлікаря — фельдшер Янкл. Проте поводився він, як справжній лікар: носив крилатку, писав рецепти, голосно перечитуючи їх обов'язково латинською мовою:
— Приймайте, будь ласка, через кожні дві години столову ложку "калі бромалі" і через кожні три години чайну ложку "натрі броматрі", тоді вам завтра полегшає. А коли вам не полегшає, то стане гірше, тоді ви мене покличете, і я знову прийду.
Городяни любили фельдшера Янкла більш, ніж будь-кого з лікарів, бо з ним можна було побалакати, докладно розпитатись у нього, звідки береться біль під грудьми, й що воно таке, і чому, коли в нозі ревматизм, слід пити трин, і яке відношення має шлунок до ноги тощо. Крім того, він мав ще одну добру якість: він не торгувався, брав скільки дають, навіть не дивився. Він тільки мацав якусь хвилинку пучками в кишені й вгадував, що йому підсунули. Якщо то був потертий, нічого не вартий мідяк, він його повертав вам і казав, що йому нічого не треба. Тоді вам ставало ніяково, і ви вже давали йому яку-небудь іншу монету.
І ще одну добру якість мав фельдшер Янкл: він охоче слухав вашу балаканину, та й сам любив побалакати, розповідати різні історії, здебільшого про своїх дітей, про те, які вони всі вдатні. Старший, Шолом, тобто Соломон, уже гімназист. Він, з божої помоги, скінчить гімназію, вступить в університет і вийде звідти лікарем, готовим лікарем. Справжнісіньким лікарем!
— Я б хотів, щоб уже скоріше настало свято! — зітхав фельдшер Янкл.— На свято він, з божої помоги, приїде, мій Соломон, тоді побачите мого гімназиста...
Шолом теж хотів би, щоб уже настало свято й щоб можна було нарешті подивитися на цього гімназистика, побачити, який вигляд той має.
Нарешті Шолом діждався пасхи — тепер він уже взнає, які вони, ці гімназистики.
Фельдшер Янкл не такий ревний молільник, щоб поспішати в свято у синагогу. Адже він, що не кажіть, лікар! Але заради синка-гімназистика він усе-таки прийшов у синагогу, акуратно причесаний, напомаджений, щасливий. Він сидів на почесному місці, проти східної стіни, і біля нього стояв синок Шолом, тобто Соломон, у мундирчику із срібними ґудзиками зверху донизу і в дивному кашкетику із цяцькою. У руках він тримав маленький молитов-ничок і молився, як усі люди. Але і дорослі, і діти не зводили з нього очей. Здається, звичайнісінька людина, хлопчик, як усі хлопчики, а все-таки не те: гімназист! І з Шо-ломових грудей виривається глибоке зітхання.
Помолившись, фельдшер Янкл не поспішає додому. Декого він повинен привітати з святом, а дехто має його привітати. А головне те, що, певно, має бути розмова про його синка-гімназистика. І справді, так воно й було.
— Оце він, реб Янкл, ваш гімназистик? Ну, здоров був!
З усіх боків до нього тягнуться руки. Здавалося б, хлопчак, а дорослі, бородані, ручкаються з ним. Інші зупиняються коло фельдшера Янкла, щоб побалакати з ним про його синка: де той учиться, що він вивчає, що буде, коли він уже вивчиться, і, власне, чого саме він навчиться?
— Чого навчиться? — каже фельдшер Янкл з усмішечкою.— Він навчиться, хе-хе-хе... Він буде лікарем, справжнім лікарем, хе-хе-хе.
Синок фельдшера Янкла буде лікарем? Справжнім лікарем? Чим, чим, а заробітком він забезпечений. Навіть дорослі, почесні люди дивуються з цього, хоч аж ніяк не можна пояснити, та й самі вони не розуміють, що їм, власне, заважає зробити своїх дітей лікарями. Ніхто їм не заважає. Але тому, що їхні батьки не хотіли, щоб вони стали лікарями, то вони теж не хочуть, щоб їхні діти були лікарями. І ці люди тішили себе тим, що зате їхні діти залишаться благочестивими євреями. "А засоби до існування? Це якось буде — "хто дарує життя, той дає й на прожиття!". Щастя у бога в руках. Ось Юзя Фінкельштейн не вчився на лікаря, проте дай боже нам хоча б половину того, що він має!.."
— Отже, скажіть, будь ласка, реб Янкл, скільки він ще має вчитися, ваш теє... гімназистик? — питають його люди, дивлячись зверху на малого.
— Мій Соломон? — каже фельдшер Янкл, погладжуючи борідку й пританцьовуючи на одній нозі.— О, йому ще доведеться довго-довго студіювати.— Він починає лічити на пальцях, скільки років синок має вчитися в гімназії, скільки в університеті.— А потім Соломон працюватиме в лікарні, а може, навіть у військовому шпиталі, стане військовим лікарем, тобто майже офіцером, з еполетами, хе-хе-хе...
Здається, нема на світі людини щасливішої за фельдшера Янкла, цього маленького плосконосого чоловічка, з густо напомадженими кучерями, вбраного в крилатку, як справжній лікар. І нема на світі хлопчика щасливішого за цього гімназистика з червоними щічками, срібними ґудзиками й дивною цяцькою на кашкетику. Вони виходять з синагоги, оточені юрбою городян. Дорослі тиснуться навколо фельдшера Янкла, хлопчаки — навколо гімназистика, намагаючись бути якомога ближче до нього. Він здавався їм якоюсь зовсім іншою істотою, наче з іншого світу...
Шолом ще нікому в житті так не заздрив, як оцьому щасливому гімназистику. Чому не він на його місці? Чому не він син фельдшера Янкла? Адже його теж звуть Шоломі Хіба бог не міг би зробити так, щоб Нохем Рабинович був фельдшером Янклом, а фельдшер Янкл — Нохемом Рабиновичем? Шолом бачив гімназиста уві сні, він марив ним, гімназист не виходив у нього з голови, як колись Хаїм Фрухштейн. Це було якесь наслання, якась манія... Шолом йому заздрив, заздрив, дуже заздрив! Підійти й заговорити з ним він не наважувався. Як це можна ні сіло ні впало заговорити з гімназистом?.. Як підступитися до хлопчика на ім'я Шолом, але якого звуть Соломон?.. І він уявляв себе самого гімназистом. Його звуть уже не Шолом, а Соломон, мундирчик на ньому із срібними ґудзиками, а на голові кашкетик із цяцькою, і всі хлопчики йому заздрять, і всі дорослі дивуються: "Оце синок Нохема Рабиновича, він гімназистик? Його колись звали Шолом?.."