"A hundred times I have thought: New York is a catastrophe, And fifty times: It is a beautiful catastrophe"1.
Ле Корбюзьє
Чи знаєте ви, що було дві Вавилонські вежі? Археологи це офіційно визнали. Біля Борсіппа, уздовж одного рукава Євфрату, за кілька кілометрів південніше від Вавилона навіть і сьогодні знаходяться руїни Зіккурата — споруди, яка, за місцевими християнськими та мусульманськими переказами, і була першою Вавилонською вежею (Будинком семи провідників неба та землі). Руїни мають заввишки 47 метрів та уламок стіни на верхівці. За місцевою легендою, комета, що її послав Бог, аби покарати богохульників, урізалася в її верхівку, спричинивши пожежу, про що і зараз нагадує почорніла цегла (не вірите — можете поїхати і на місці пересвідчитися).
Але була ще друга вежа, трохи північніше. Вона була збудована у Вавилоні, а з часом після численних навал — зруйнована. Сьогодні залишилися лише сліди від її фундаменту, але за словами Геро-дота (V ст. до нашої ери), який пише, що піднімався її сходами, вежа дорівнювала 91 метру заввишки і складалася із восьми поверхів.
Були собі дві Вавилонські вежі-близнюки... в Іраку.
Арт Шпіґельман знайшов влучне слово: він сказав, що ньюйорк-ці ходили повз Всесвітній торговельний центр так, наче то була їхня Мекка. Може, ці вежі заповнювали духовну порожнечу? Вони являли собою дві ноги, на яких стояв великий американський міф. Важко й уявити, що являв собою Всесвітній торговельний центр наприкінці дня: дві сяючі колони, а якщо підійти ближче — тисячі маленьких жовтеньких квадратиків, вікон офісів, у яких горить світло, гігантська скляна відполірована шахова дошка, у якій тисячі маріонеток відповідали на телефонні дзвінки, друкували на комп'ютерах, бігали туди-сюди із горнятками кави без кофеїну в руках, розмахували вельми важливими паперами, відправляли мейли по всьому світу, тисячі вогників у сутінках, світловий мурашник, атомна станція, звідки все починалося і де все закінчувалося, непереможний всесвітній маяк, меч, що пронизував хмари, — він служив для ньюйоркців орієнтиром під час заходу сонця, коли небо червоніло, і вони відчували, як десь губиться душа.
Ті нечисленні, що й досі живі у Windows, починають піднесено співати "God Bless Атегіса" Ірвінґа Берліна (1939).1
Дещо змінилося порівняно з 80-ми роками: тоді мешканці Нью-Йорка, коли зустрічалися, казали одне одному "hi", тепер — "hey, what's up?" Вони почали вітатися менш делікатно, але більш здивовано. У моїй пам'яті "Ні" залишилося веселим, ввічливим вітанням, свідченням того, що людина рада тебе бачити. Після катастрофи "Hey" вже звучить інакше. Наче мені кажуть "Гей, якого дідька ти тут? Молодець, що ще не помер". Але, мабуть, я ще не відійшов від своєї параної. Кружляю навколо будівель, наче гриф у пошуках наживи. Блукаю вертикальними вуличками, вдихаючи запах свіжого лиха. Письменник — наче той шакал, койот, гієна. Дайте мені мою дозу скорботи, я шукаю драму, трагедію, у вас не знайдеться під рукою трошки жахів? Я жую жуйку та жалобу сиріт.
Дехто з кінокритиків каже, що кіно — це "вікно у світ". А дехто каже те ж саме і про романи. Мистецтво — це window on the world. Наче темні вікна скляних веж, у яких я бачу власне відображення — великий згорблений силует у чорному пальті, чапля в окулярах, що крокує широкою ходою. Я прискорюю крок, щоб не бачити цієї картини, але вона невідступно переслідує мене, наче хижий птах. Я пишу автобіографічний роман не для того, щоб зняти з себе вуаль, а щоб зникнути. Роман — напівпрозоре дзеркало без амальгами, за яким я переховуюсь, щоб усе бачити, але щоб ніхто не бачив мене. Я протягую іншим дзеркало, у яке дивлюся сам.
Коли людина не здатна відповісти на питання "Чому?", слід принаймні спробувати відповісти на питання "Як?".
Смуток не заважає старим заможним леді вигулювати своїх песиків по Медісон-авеню, а вуличним торговцям розкладати прямо на тротуарі сумки-підробки під Gucci в одному кварталі від справжнього фірмового магазину Gucci. Як і раніше, є ще вернісажі, де всі одягнені в чорне, приватні клуби, у які пускають тільки за списками запрошених, готелі, у яких усе прекрасне — і дизайн, і клієнти. Усе ще намагаючись повернутися назад у часі, о 9.50 заходжу в будинок № 95 на Волт-стрит, щоб побачити, чи спливуть у мене прустівські спогади в будівлі, де я працював у 80-х. На стіні в холі все ще висить логотип банку "Credit Lyonnes"y але адміністратор пояснює, що French Bank уже давно переїхав з midtown. Як за десять секунд перейти від Пруста до Модіано? Спустошене місце. Підозрілий погляд консьєржки. Похмурі агенти безпеки. Загадкові бізнесмени. Пам'ять підводить мене. Чи справді я працював тут? Даремно я чекаю, жодні спогади не спливають.
— Sir, you can't stay here.
До мене повільно підходить кремезний хлопець у формі.
— But I worked here a long time ago...
Я говорю з іспанським акцентом, але нічого не вдієш. Минуле викинуло мене. Воно не хоче мене бачити. Воно спроваджує мене до Revolving Door1. Я знову мушу повернутися до свого минулого спиною.
WILD TRADE CENTER1
Кет Стівенс співав "Ooh baby baby it's a wild world2". У мене були всі його диски. Кет Стівенс був моїм ідолом, разом із Нілом Янґом та Джеймсом Тейлором. Стільки зворушливих пісень, тонких та кришталевих мініатюр. Музика з "Гарольд і Мод". Категоричні правильні слова із несамовитою, ліричною, але цілком простою мелодією. Наче цього автора-композитора-виконавця торкнулося щось вище за нього, якась вища сила. Якось він сказав: "Коли я був сам, пісні самі приходили до мене".
"Times leaves you nothing Nothing at all".
("Типе", 1970)
"Oh mama mama see me, I'm a pop star Oh mama mama see me on the TV".
("PopStar",1970)
"ТгоиЬІе oh trouble set mefree". ("Trouble", 1970)
Головна тема Кета Стівенса — втрата невинності. О 9.51 дивно звучать рядки з його "Where do the children play?":
" Well I think its fine building Jumbo planes (...) Will you tell us when to live Will you tell us when to die?"l
Я міг би погратися в передбачення катастрофи, цитуючи "Мог-ning has broken, Home in the sky" та ще більш ранню пісню "The view from the top can be oh so very Іопеїу" (1967).