У Кета Стівенса була простота справжнього поета, але для мене він втілював дещо більше. Він був мені братом по самотності, другом, попутником... У своїй кімнаті в Техасі я залазив на ліжко із босими ногами і міг годинами сидіти й переглядати обкладинки його альбомів. Його гітара дарувала мені відчуття спокою. У той час обкладинки платівок дорівнювали дванадцяти дюймам. Коли CD повністю витіснили вінілові платівки, музика стала "дисковою індустрією": музику більше не споглядають, а споживають у пластиковій обкладинці. Я можу годинами розповідати вам про плаксивий смітник. На альбомі "Мопа Bone Jakon" намальований сірий смітник, що пускає сльозу. Чи знаєте ви більш точну метафору нашого часу? Ми створили світ ридаючих "garbage cans"2.
Мені також подобаються ці дивні старі назви: "Теа for the ТШегтап", "Teaser and the Firecat" та їхня перенасиченість у стилі Елтона Джона. А ще — розкішні аранжування (часопис "Rolling Stone" називав їх "люксовими"). Скрипки у "Lilywhite" (1970): найчарівніший понт у поп-музиці з часів "Stand by те" Вена І. Кінґа.
Кет Стівенс спробував щось сказати, а потім раптом зник.
"You may still be here tomorrow But your dream may not"
(Father and Son, 1970)
Він створив усі ці шедеври за один рік, коли йому було двадцять два, з січня до липня 1970 року, під час перебування в лікарні, де він ледь не помер від туберкульозу. Хвороба романтиків: недолікований кашель, який прогресує через наркотики, алкоголь та безсонні ночі, проведені в обіймах чарівних дівчат. Саме тоді в лікарні Кет Стівенс почав відпускати бороду.
23 грудня 1977 року, коли його альбоми розійшлися сорокаміль-йонним накладом, сім з яких трималися в топ-10 упродовж наступних 70-х років, Кет Стівенс зник. Зірка свінгу шістдесятих, скромна людина, яка виходила зі свого "роллс-ройса" під скандування фанатів, що горланили його ім'я, людина, яка чергувала роботу в студії із численними гастролями, вела стиль життя, що личить рок-зірці, із наркотиками та сексом у розкішних палацах-готелях, єдиний англієць після "Beatles", що став справжньою зіркою в Америці, людина, яка двічі поспіль з аншлагами виступала у Medison Square Garden (між піснями глядачі влаштовували йому овації стоячи), у 1977 році Кет Стівенс прийняв іслам. Брат подарував йому Коран. Він відвідав мечеть в Єрусалимі. 4 липня 1978 року він змінив своє ім'я на Юзуф Іслам. Йому було тридцять один рік. Жодна зірка такого масштабу не кидала все так раптово. Він продав на аукціоні своє біле фортепіано та золоті диски і роздав гроші благодійним організаціям. Він повідомив, що відтепер писатиме лише, аби передати послання Магоме-та. Коли аятола Хомейні засудив Салмана Рушді до смертної кари, Юзуф Іслам заявив в інтерв'ю британському телебаченню, що "тільки смерть може бути покаранням за богохульство". Це казала та ж сама людина, автор "Реасе Тгаіп". На ньому тюрбан, довга борода, туфлі без задника та традиційна арабська сукня. Він фінансує мусульманську духовну школу, яку відкрив у передмісті Лондона. Він вважає, що "іслам врятував його".
Мабуть, мені теж треба було звернутися до ісламу, змінити віру, як Кет Стівенс та Кассіус Клей. Я б лишив у минулому Картью Йорс-тона. Узяв би собі якесь арабське ім'я: Шафік Абдулла. А потім перейменував би Джеррі та Девіда на Мухаммеда та Алі. Я припинив би їсти бекон.
Ooh baby baby ifs a wild world.
Присягаюся —
Якщо ми вийдемо звідси,
Ми станемо мусульманами.
У моїй пам'яті спливають уривки американських спогадів. У віці десяти років я зняв Всесвітній торговельний центр. Батько подарував мені кінокамеру 8-міліметрівку, ми сіли на таксі й поїхали до веж-близнюків. Будівлі уздовж вулиць формували щось на кшталт коридора. Ми наче спускались порогами річки по дну каньйону. Я був не в місті, а на дні прірви. У будівлях відбивались будівлі напроти. Я був крихітний, але збільшений у кілька разів, як у Скляному лабіринті в Ботанічному саду. Прибувши на площу, я почав свій режисерський дебют, знявши одну з двох веж з нижньої точки. Знизу вежа здавалася автошляхом у небеса. Його канавки — білі паралельні смуги, які машини не мають права перетинати, бо ж інакше — штраф. Я не міг знімати довго: на відміну від відеокасет, на 8-міліметрівку можна зняти усього три хвилини. Головне, не помилитися із вибором об'єкта та ракурсу, бо зняти другим шаром зверху вже записаного неможливо. Помилка була фатальною. Я зняв загальний план Всесвітнього торговельного центру 1, потім 2, потім знов перейшов на 1. Від дурного нижнього ракурсу в мене запаморочилося в голові, я навіть ледь не впав, бо занадто сильно відкинувся назад. Тоді я вперше помітив, що дивитися вгору, коли ти дуже низько, так само боязко, як дивитися униз, коли ти дуже високо. Неймовірний розмір цих мастодонтів був моїм першим знайомством із метафізикою — заняття катехізисом у школі Босює були менш екзотичними. Ці два бетонні колоси не тільки приголомшували, вони фізично подавляли мене. Існує щось сильніше за нас. Міць, на яку надихнули ці будівлі їх творця, була нелюдською. Утім, архітектор вирахував відстань між двома колонами, що точно дорівнювала ширині плечей мого батька. Незважаючи на велетенські розміри веж, у них було щось органічне. І це "щось" було сильніше за нас, але то були ми самі. Теплий літній вітер кружляв по площі, розносячи запах жирних хот-догів із солодкою гірчицею. Я теж кружляв по площі: знімав туристів, які розгулювали по гранітних плитах, свого брата Шарля, кількох хлопців, що каталися на роликах, танцюриста, що удавав робота. Але я весь час повертався до веж, вони буквально притягували камеру. Здавалося, ніби вежі сходяться над нами, утворюючи перевернуту літерою V, як Тріумфальна арка. Тільки боязка блакитна стрічка неба непевно розділяла їх. Треба мати чудернацький характер, щоб збудувати такого монстра, або бути в душі маленькою дитиною, або і те й інше разом. Мене дивували перехожі, що продовжували бігти у своїх справах, не усвідомлюючи, що вони лавірують між ногами гіганта. Вони підвісили над собою небезпечну забавку.
Краще було б залишити Манхеттен індіанцям. Помилка датується 1626 роком, коли Пітер Мінюї1 викинув у вікно 24 долари. Слід було стерегтися людини з таким прізвищем: північ — час для злочину. Пітер Мінюї пишався тим, що обдурив алгонкінів, упаривши їм за безцінь кілька скляних намистин в обмін на їх острів. Але насправді то індіанці обдурили блідолицих. Скляні намистини стали зернами, з яких виросло прозоре місто, не міцніше за вігвам.