— Таких, щоб усі про мене говорили! — сердито вигукнула Варка. — Та біля мене, коли захочу, в’юном ходитимуть найкращі хлопці! Музика, оплески, слава! А то, як ховрахи, залізли в якусь нору...
— Зажди, зажди! — раптом схопився з крісла Петро. — Замовкни, Луїзо! Тут дуже важлива справа!
Він кинувся до Івана, розштовхав його.
— Ванько, прокинься!
— Чого тобі, мамо? — пробурмотів той.
— Та яка я тобі мама? — загукав Петро. — Ти слухай, що тут пишуть...
— Про нас? — схопився Іван, протираючи очі.
— Не про нас, але майже про нас! Ось послухай... і ти, Варко, чи то... тьху! Луїзо... теж послухай. "Дивний випадок трапився учора на побережжі Адлера. В кількох магазинах пляшки з лимонадом раптом виявилися порожніми. Зникла газована вода в сатураторних візках, у ларках. Щезло також морозиво в десятків продавців. Дивний феномен деякі вчені пояснюють впливом невідомих космічних променів. Розповіді очевидців записані нашим кореспондентом і передаються в Академію наук". Чули?
— Оце так, — почухавши голову, промимрив Іван.
— Що ж воно таке! — розгубилася Варка. — Ми робили фокуси на березі... а в місті...
— А в місті пропала вода і морозиво, — невдоволено сказав Іван. — Я ж казав Петрові: не роби, нічого, не подумавши. От і маєш...
— А чого б воно? — поцікавилася Варка.
— Забула, що вчила в школі? Закон збереження матерії. О! Ніщо не пропадає. Раз на пляжі з’явилося, то десь повинно зникнути!
Очі Петра сповнилися жахом.
— Слухайте, джентльмени, тоді ми пропали! Абсолютно кажу!
— Чому?
— Бо цемент, який ми дали завхозу, десь же взявся? І його вже шукають. І знову нам хана, якщо дійде ниточка сюди...
— Куди ж нам подітися? — простогнав Іван. — Я ж казав: давай краще поживемо дома. Рибкам і пташкам замовлятимемо ковбасу чи консерви, а самі їстимемо! А потім додому — до батьків. Забудеться, перемнеться...
— "Перемнеться", — передражнив Петро, зневажливо сплюнувши. — Всемогутність переводити на пусте діло. Треба, щоб ми керували, щоб нас любили, прославляли. І забезпечували, чим треба. А сидіти в Гнатівці, жерти ковбасу? Все ’дно вона зникатиме в крамниці. І знову потрапимо до міліції. Слухайте, братва, нам у сучасному нічого робити. Все державне, повно всякої міліції, власні батьки змушують працювати... А в майбутньому — нема власності, нема міліції. Що де зникне — не біда! Там ми дамо прикурити! Таких чудес наробимо! Рвонемо в майбутнє?
— Гм... можна спробувати, — непевно озвався Іван чухмарячись, — Як ти думаєш, Варко?
— Я — за! — підскочила Варка. — Певна, що в майбутньому я буду користуватися успіхом! Усе роблять автомати, люди гуляють, двадцять чотири години на добу гульня! Поїхали, хлоп’ята!
Раптово до кімнати відчинилися двері, через поріг перекотився завгосп. А за ним — кілька дебелих хлопців з червоними пов’язками на рукавах.
— Це вони! — плаксивим голосом сказав завгосп, — Вони всякими фокусами займаються. От я й... хи-хи!., спробував... для жарту... — не серйозно! Кажу: а чи зумієте оте-то або те-то! А вони думали, що я насправді! Хи-хи!
— Громадяни! Ваші документи! — суворо мовив дружинник.
— Петю! — скрикнув Іван.
— Зараз, — прошепотів Петро, — На цьому місці в трьохтисячному році...
Раз!
Перед дружинниками — порожня кімната. Вони переглянулися, розводять руками.
Завгосп торжествував.
— От бачте, бачте! Які шахраї! Я ж кажу... я не винний...
Море котило спокійні невисокі хвилі.
Зненацька згори у воду впало три постаті. Це наші "всемогутні" перенеслися з свого часу в далеке майбуття.
Вони шалено вимахували руками, захлиналися. Варка верещала. Петро одпльовувався, кричав:
— Куди це ми потрапили? Дивись.., берег далеченько...
Іван пирхав, сердито лаявся:
— Все через тебе! Командуєш, не подумавши... суша опустилася... а тепер тут... море! Дурень довгов’язий! Ще добре, що море... а якби піднялася суша... ми б опинилися під землею....
— Рятуйте! — не вгавала Варка, борсаючись у зеленавій хвилі. — Ой мамочко, тону!
Над ними, не знати звідки, з’явився безшумний летючий пристрій з півпрозорого рожевого матеріалу. Через борт перехилилася молоденька дівчина, закричала:
— Гей, друзі! Як ви тут опинилися? Навіщо так далеко запливли?
— Рятуйте! — басом гаркнув Іван.
Апарат знизився, дівчина запитала:
— Я не розібрала, що ти сказав! Повтори!
— Я кричав — рятуйте! — заревів бугаєм Іван. — Ти що — глуха?
— А що це таке — рятуйте? — не зрозуміла дівчина.
Петро схопився за край апарата, виплюнув солону воду.
— Навіщо такі дурні жарти? Ми потонемо, доки ти будеш дотепами гратися!
— Потонете — витягнемо, — спокійно повідомила дівчина. — Відновимо. Хіба ви забули, що смерті нема? Вона вже давно переможена!
— Ну? — витріщив очі Іван, вилазячи на літальний пристрій. — А ти не брешеш?
— Що ти сказав? — вражено перепитала дівчина.
— Я кажу — не брешеш? Не заливаєш?
— Куди заливаєш? — зовсім збилася дівчина з пантелику. — Ви, може, вивчаєте якісь давні діалекти? Я не розумію таких слів.
— Потім, потім дурня валятимеш, — плаксиво закричав Петро: — Витягай нас...
— Спочатку дівчину, — сказала рятівниця. — Чого лізете перед нею? Ех, ви, лицарі!
Вниз упали маленькі східці. Іван перший вичарапкався на сидіння, потім вилізли з води Варка і Петро. З них стікала вода, піжами поприлипали до тіла.
Дівчина зацікавлено оглядала врятованих. Її сині очі були сповнені непідробного подиву.
— Що це за штуки на вас? Ніби зебра із заповідника? Чому ви плаваєте в цих штуках? А в тебе, подруго, губи чимсь наквацяні! Нічого не розумію!
— Довго розповідати, — похмуро бовкнув Петро, цокотячи зубами від прохолоди. — Давай шуруй до берега, а то ми дуба вріжемо.
— Дуба? — занепокоїлась дівчина. — Вріжете? Де?
— Ну, посушимо лапті, — пояснив Іван.
— Слухайте, друзі, у вас галюцинації, не інакше! Треба до лікаря, негайно!
Вона поклала руку на пульт, апарат полетів над морем до берега.
— Не треба до лікаря, — злякався Іван. — Ми здорові як бики!
— Як бики? — знизала плечима дівчина. — Чому як бики, а не як люди?
— Ну, це такі вислови, — незадоволено пояснив Петро. — Фігуральні... — Та ти прикидаєшся овечкою...
— Галюцинації, — переконливо заявила рятівниця. — Лечу до санаторію. Тут хороший психолог, він вам допоможе...