Раз!
В проході — пусто. Пасажири отетеріли. Стюардеса завмерла...
Ласкава хвиля лизала піщаний берег. Ніжився в голубій імлі далекий обрій. Мчали по аквамариновій гладі моря, здіймаючи пінисті буруни, глісери, скутери.
Весь пляж завалений бронзовими, мідними та шоколадними тілами, ніби прилавки в рибному магазині оселедцями.
Раз!
Зненацька серед голих тіл з’явилися Петро, Іван та Варка. Хто не звернув на те уваги, а хто й здивовано витріщив очі. Одна огрядна тітка заверещала, одпихаючи Івана, який наступив на неї:
— Нахаба! Хам!
— Пробачте, я не бачив!
— Що тобі — повилазило?
Навколо знявся регіт.
— Де вони взялися?
— Мабуть, ілюзіоністи? "
— Ей, артисти, з якого цирку?
— А це — ідея! — прошепотів Петро на вухо Барці. — З пересувного, — вголос крикнув він.
— Покажіть який-небудь фокус!
— Який?
— Хай з’явиться у кожного в руках по склянці газованої води або лимонаду! Ха-ха-ха! Що? Таку ілюзію не зробите?
— Можна й таку! — весело гукнув Петро. Махнув рукою. Щось прошепотів.
Весь пляж оторопів.
У кого в руках, а в кого й просто так — на піску — з’явилися склянки з питвом.
А тим часом у місті
біля ларка з газованою водою стоїть велетенська черга.
Продавець одкручує кран,
а вода не тече.
Черга хвилюється:
— Давай швидше! Спрага нестерпна!
Продавець розводить руками:
— Аварія! Вода зникла!
А в іншому магазині, там, де на прилавку стоять пляшки з лимонадом,
продавщиця подає дві пляшки покупцеві. Він розглядає і кричить обурено:
— Чого це ви мені порожні пляшки подаєте?
— Як порожні?
— Гляньте самі!
Продавщиця розгублена. Вона кидається до ящиків, а там всі пляшки порожні...
На пляжі — крик, гамір, сміх.
— Дуже смачна вода! А тепер — по порції "ескімо" кожному зробите?
— Можна! — гордо каже Петро, піднімаючи руку.
З ящика, на виду у всіх, зникають пакуночки з морозивом.
Продавець лапає в порожньому візочку, оглядається.
Перехожий підносить до рота "ескімо", роззявляє рота.
Морозиво зникає, ніби сніжинка на сонці. Перехожий клацнув зубами, вилаявся.
На тротуарі — заплакане дівча, воно нишпорить довкола себе, потім дивиться в небо.
— Морози-и-иво полетіло!..
А пляж наминає "ескімо". На березі лунає громовий регіт.
— З такими артистами можна жити!
— Як ви це робите, ілюзіоністи?
— А запчастини умієте добувати?
— Мені купальник рожевий, нейлоновий, — усміхнулася Петрові розмальована краля, славно вихиляючись.
Петро махнув рукою — і дівчину облип рожевий купальник.
Вона розгублено і щасливо оглядає себе.
Хлопці засміялися.
— Гера! Чіпляйся за нього! Не чоловік — а універмаг!
До Петра підбіжцем присунувся товстун в солом’яному капелюсі. Він підморгнув хитрим оком, прошепотів:
— Друззя! Ходімо убік, я вам дещо запропоную!
— Артисти, — ревів пляж. — Де ви будете виступати?
— В цирку! — крикнув Петро.
— Що ти базікаєш, — засичав Іван. — Нащо ти з ними зв’язуєшся?
— А щоб одчепитися... Чого вам треба? — звернувся Петро до товстуна.
Товстун одвів хлопців та Варку за фанерну будочку, тихенько сказав:
— Я завхоз санаторію. Отут, недалечко. Мені дещо потрібно. Що ви вмієте?
— Все, — солідно сказав Петро.
— Все? — недовірливо перепитав завгосп.
— Абсолютно!
— І резину достанете? Для машин?
— Дрібнички. Яку завгодно!
— І цементу?
— Фі!
— І цеглу?
— Хоч на цілий палац!
— І цвяхи?
— Що це за примітив? — плаксиво озвалася Варка. — Петер, що ти з ним калякаєш про дурниці? Цвяхи, резина! Ми можемо пташиного молока дістати.
— Хі-хі! — заіскрився завгосп улесливою посмішкою. — Я теж жарти люблю. Але я серйозно!
— Ми теж серйозно! — мовив Петро. — Коротше кажучи — можемо дістати все!
— Та ви ж золоті люди! — Очиці товстуна запливли маслом. — Вам ціни нема. Мені все те, що я сказав, — дуже потрібно! А що вам за те?
— Нам? — невинно перепитав Петро. — Нам нічого...
— Нічого? — здивувався завгосп.
— Та не нічого, а так — дещо... Знайдіть нам пристойну кімнатку, щоб там пожити. Поїсти, поспати, погуляти...
— Безкоштовно, — додав Іван.
— І щоб у веселому місці, — озвалася Варка. — Музика, танці і те пе...
— Це можна, — махнув рукою недбало завгосп. — Хоч рік, хоч два. Кімната, пальми, обслуга, ванни.
— Це нам підходить, — зрадів Петро. — Ходімо, братва!
— А як ви це робите? — на ходу запитав завгосп.
— Виробничий секрет, — сказав Петро. — А нащо вам всю цю муру діставати? Будувати, морочитись. Ми можемо за одну ніч вам будинок поставити! Іде?
— Е, ні, — розсудливо відповів товстун. — Я вже як-небудь сам збудую з матеріалів. Мені чарівних будинків не треба...
Завгосп привів "чарівників" до розкішної кімнати.
З вікна видно було море. Вдалині похитувалися пальми.
— Отут будете жити? Подобається?
— Красота, — сказав Іван.
— А тепер — аванс. Коли буде цемент, цегла, цвяхи?
— А коли хочете, — байдуже мовив Петро. — Хоч зараз. Куди вам?
Завгосп радесенько підкотився до вікна, показав рукою.
— Бачите — маленьке подвір’я?
— Бачу.
— Там уже закладено фундамент. А матеріалу не вистачає.
— Скільки вам? — діловито запитав Петро.
— А я маю записочку. Детально — що й як. Діставши листочок з кишені, він поклав на стіл.
— До вечора все буде на місці, — пообіцяв Петро.
— Порядок, — потер пухкі руки завгосп. — Золоті у вас голови!
А тим часом у кабінеті начальника міліції міста Адлера відбувалася дивна розмова. Йому подзвонили з ОБХС:
— Дивні випадки. Не знаємо, що й гадати. Раптово пропали на багатьох складах запаси цементу, цвяхів, цегли. Ніяких слідів.
— Не може бути, — заперечив майор — начальник міліції.
— Що значить — не може бути?
— Щоб не було слідів!
— Але ж сталося! Ні дактилоскопічних відбитків, ні будь-якої позначки на замках. Сторожі — люди перевірені...
— Мобілізуйте народні дружини, — наказав майор. — Хай слідкують. А то ви чого доброго в містику почнете вірити...
Іван хропів у ліжку.
Петро, розсівшись у кріслі, палив сигарети й недбало переглядав газети. Варка, сівши на підвіконня, чистила собі нігті, інколи позіхаючи.
— Сумно, джентльмени! — сказала вона. — Якісь ви мужикуваті! Спати, жрати! Ні потанцювати, ні повеселитися! Маємо всемогутність, а ніякого буму... ніяких масштабів! Піду я од вас, сама натворю таких справ!
— Яких справ? — байдуже запитав Петро, не зводячи очей з газети.