Феєричний кіногротеск
Якби свині крила,
То вона все небо б зрила...
Народне прислів’я,
Навіть наснитися не могло трьом героям цієї розповіді того, що з ними сталося в цей звичайнісінький день. І з ким сталося? Хоч би з ким путнім!
Хто ж винуватці трагікосмічних, хоч трохи й комічних, подій, які спонукали нас взятися за перо?
Іван Хропло, як його дражнили хлопці за надмірну любов до спання; Петро Абсолютно (сільський законодавець "стилю" та всіляких модних мелодій і танців; найулюбленішим словом його було "абсолютно", за що він і отримав таке химерне прізвисько); Варка Гаврилюк — по-вуличному Нікселунікгороду.
Того ранку Іван солодко спав у ліжку, не підозрюючи, який сюрприз йому підготувала примхлива доля.
Спав, мов окаянний, хоч уже —
за вікном, у розквітлому буйними білими суцвіттями саду,
тьохкав не вгаваючи закоханий соловейко,
а полем, поміж пшеницями та житами, йшли з сапами дівчата — видублені палаючими вітрами, вицілувані
жагучим літнім сонцем, з зоряними краплями ув очах, позиченими ще від пісенних ночей; спав, мов пень,
хоч нивами, довжелезними гонами повзли трактори-роботяги,
а юні школярі обкопували та поливали дерева в садах, обчищаючи гусінь та обрізуючи сухі гіллячки...
Всього того не бачив Іван Хропло, не чув, пресолодко висвистуючи носом. Перевертався з боку на бік, позіхав. Розплющивши на мить очі, знову заплющив їх.
Іванова мати — сухорлява, як рогачилно, метка та роботяща — поралася біля печі, поглядаючи на сина, скрушно похитувала головою. В челюстях печі палахкотів слабенький вогонь, за ним на черені визрівали пухкі рожеві паляниці. Мати не витримала, кинулася до сина, стусонула його.
— Доки ти, гаспиде, хроптимеш? Вже сонечко бозна-де! Вставай, дривотне дубова!
Іван показав з-під ковдри розпухлу пику, закудлану РУДУ голову. Сині заспані очі наївно-розгублено заморгали.
— Що — снідання готове?
Мати розвела руками, сплеснула долонями.
— І в кого ти таке вилупилося?
— Яблуко од яблуні, — промимрив Іван.
— Ах ти, кнур недорізаний, — спалахнула мати, хапаючись за чаплію. — Та в нашому роду лежня не було! Не встиг баньки пролупати — вже давай йому жерти! А заробив ти на снідання? Заробив — га?
— Вже й їсти жалько, — похмуро бевкнув син, неохоче сповзаючи з постелі.
Здоровий, гладкий — він у трусах та майці зупинився біля вікна, потягнувся. Спідлоба глянув надвір, на сонце.
— Ти глянь? Сонце вже височенько... Можна купатися...
Мати кинула чаплію в куток, посварилася:
— Їсти, лежати, купатися! Більше нічого? Що ти собі думаєш?
Хлопець почухмарився, жалібно глянув на неї.
— І охота тобі, мамо, лаятися? Енергію витрачати?
Вона стала біля печі, підперши рукою щоку, почала примовляти:
— Іване, Іване! До чого ти докотишся? Закінчив десятилітку, а тепер, як бовдур, пролежуєш боки? Що з тебе вийде? Що робитимеш, дурню?
— Хіба обов’язково працювати? — знизав плечима Іван. — Або вчитися? Он собака ж не працює, а ти його годуєш?
— Собака гавкає, — гнівно одмовила мати, — він заробляє собі на харч, а ти...
— Можу й я гавкати, коли тобі так хочеться, — зітхнув син, — А працювати або вчитися далі — це неоригінально!
— Ах ти, неробо! — не стримала мати гніву. — Вивчив у школі всякі закручені слова, а сам навіть умитися до пуття не вмієш! Так не буде ж тобі снідання, не буде! Так і знай!
— Мамо!
— Я не мама тобі! Іди, щоб мої очі тебе не бачили!
Вона виштовхала його з хати. Іван стрибав на одній нозі, натягуючи штани, полетів з ганку, впав на подвір’ї. Вслід йому майнула сорочка, черевики, почувся рішучий голос матері:
— Не вертайся, доки не перемінишся! Вижену все ’дно!
Іван розгублено сидів на спориші, шкрябав потилицю. До нього підійшла свиня, рохнула, торкнулася рилом. Він одштовхнув її ліктем.
— Ще тебе не вистачало! Йди геть!
Встав. Натягнув сорочку. Взувся. П’ятірнею розчесав рудий вихор, похмуро глянув на хату.
— І не вернуся, — загрозливо сказав він. — Сама ж будеш плакати й шукати!
Вийшов за ворота,
пішов вулицею села,
мимо дітлахів, які з піску ліпили фортеці, паски, загорожі,
мимо вуркотливих голубів,
мимо заклопотаних курей та гордовитих півнів...
Не дивлячись, наступав на дитячі споруди, роздавлював їх.
Над вулицею полинув лемент, плач. Хлопчик років дев’яти підскочив до Івана, задерикувато крикнув:
— Гей ти, Хропло, не бачиш, куди ступаєш? Радий, що здоровий?
— А тобі чого? — ліниво озвався Іван, згори вниз дивлячись на хлопчака.
— А того, що в вухо заїду — знатимеш, як малих зобиджати! — посварився малий, надимаючись півником і повернувшись боком.
— Ну-ну! — миролюбиво сказав Іван, одступаючи і прямуючи до ріки.
— Отож-бо, — вдоволено промовив хлопчик, повертаючись до малечі. — Бугай рудий!
А Іван вийшов на берег Дніпра, замислився. Зітхнувши, поглянув на село.
— Буду купатися, доки не надоїсть. Все ’дно мати пожаліє, сама винесе снідання!
Ось так банально розпочався той знаменний день для одного з героїв нашої розповіді. Отож я й запитую, хіба могло такому телепневі бодай наклюнутися в умі, що він стане учасником найнеймовірнішої в історії планети пригоди?
А де ж були інші герої?
Варка дрімала в копиці сіна на лузі, відкинувши далеко на траву свої модні "копита", як вона любила говорити. У її білих патлах понабивалося сіна. Вона спала, а їй ввижалася вчорашня вечірня трагедія, яка й спричинилася до того, що тепер вона була самотнім вигнанцем, далеко від рідної хати...
— Танцюй сама! — сміялися хлопці, під’юджуючи Варку. — Покажи, як по-культурному танцюють!
Вона відкинула сигарету, почала викидати колінця серед кільця суцільного реготу,
під поглядом зоряної ночі...
А опівночі, коли добивалася додому, з-за сінешніх дверей лунало:
— Іди, безсоромнице, і не показуйся додому! Над тобою все село сміється! На старості літ отаке ганьбище принесла нам!
— Безкультурність! — фиркнула Варка. — Сліпі кроти! Двадцятий вік, а ви тримаєтесь за дідові штани!
— Іди од нас, шукай собі що миліше... — зітхнула мати з-за дверей. — А збагнеш — тоді вертайся. Мо’, ще людиною станеш!
— Ніколи! — крикнула Варка. — Ви ще пожалкуєте!
Вона крутнулася перед ворітьми, рушила до луків...
Мріють луги у сонячному мареві.