Заливаються жайворони.
Косарі косять траву, співаючи веселу пісню.
А з копиці стирчать модні "копита", подригуючись у такт мелодії, що долинає з транзистора.
Ворушиться сіно,
і Варка з’являється на просторі, випльовує бадилину, що потрапила їй в рот, позіхає.
— Порубать би чого-небудь! — прорекла вона.
Потім дістала з сумочки люстерко, помаду, почала наводити "марафет"...
Ну, а третій? Де ж третій герой?
Петро Абсолютно саме зійшов з ранкового теплохода на луг і поволеньки прямував до села. Він повертався з Києва додому. Тільки чому ж такий невеселий вираз на обличчі у Петра? Що сталося з ним?
Не варто розповідати про це заздалегідь, бо Іван і Петро невблаганно зближаються, незабаром вони зустрінуться, і все стане на свої місця, все виясниться. А, окрім ясності, оця несподівана зустріч героїв розповіді внесе ще в хід долі ту причину, яка зненацька змінить звичний хід земного життя...
Так от, погожого дня над дніпровським плином зустрілися Петро і Йван. Іван ще й досі стояв над водою, розмірковуючи — купатися чи лежати під сосною на галявині?
Петро надійшов з лугу, побачив Хропла, зупинився, приглядаючись. Обтрусив пір’їнки з модних — кльошем — штанів, перекинув плащ "болонья" через плече, провів долонею по стриженій голові.
— Чи не Йван? — озвався він. — Ти чи не ти?
— А хіба що? — похмуро відгукнувся Хропло.
— Привєт, старик!
— Здоров!
— Ти куди шкутильгаєш?
— До пристані.
— Чого?
— Та... до Києва хочу. А ти куди?
— Сам бачиш, — зітхнув Петро, пригладжуючи вусики над губою. — До рідного гнізда. В село.
— А звідки?
— З Києва...
— Чого? — здивувався Іван. — Ти ж поступав...
— Та, — знехотя буркнув Петро.
— Що — витурили?
— Що ти? Я абсолютно добровільно виїхав. Принципово!
— Брешеш! Мабуть, дали сорок вісім годин! Бо й пострижений!
— То зараз мода така, — сказав Петро. — Абсолютно!
— Кажи комусь іншому. — Рот Іванів роз’їхався до вух. — Мене самого двічі стригли. Ну, не бреши — попався?
— Попався, — признався Петро.
— Нужники чистив? — поцікавився Іван.
— Та...
— Я теж чистив. Так що ж ти одколов?
Петро дістав сигарету, закурив, недбало пихнув димом.
— Та! Абсолютна бурда вийшла. Екзаменів я не склав...
— Це вже вдруге?
— Угу. А батьку написав, що склав. Він мені грошенят вислав. Живи, пише, синочок, учися. Видно, ти взявся за розум, люди з тебе вийдуть. Думаю, що робити, як вийти з положенія? Повернуся додому — вб’є мене патріарх! Я з такого горя напився, пішов на Хрещатик прошвирнутися, на чувих покнокать...
— На... кого? — не розшолопав Іван.
— Ну, на дівчат. Їх тепер так модно називати. А там компанія — браві хлоп’ята. Те, се, картишки, випивон. Потім — мордобой! Сюрчок — міліція! Те, се, десять суток залізно, і будь здоров! Тепер — додому. Дві години тут кручуся на лузі, не знаю, як підступитися до хати. Буде ураган, самум!..
— Складне твоє діло, — почухмарившись, пробубонів Іван.
— А ти чого прешся до Києва? — запитав Петро,
— Мати вигнала...
— За що?
— Розумієш — на сон мене хилить. Що я можу вдіяти?
— А тебе на роботу? — співчутливо поцікавився Петро.
— Угу. А я — не можу. Вийду в поле, сонечко припікає, парить, очі самі собою злипаються. Я — в скирту. А мене хлопці знайдуть, соромлять, соромлять, дорікають. В стінгазеті протягли. А я їм кажу — що я вам, робот, чи що?
— Молодець, — підхопив Петро. — У ведмедя чотири лапи, хай шурує, а людина — цар природи! Ну, а що ж вони тобі за це?
— Лаються! Кажуть — середню школу скінчив, а телепнем залишився!
— Некультурні типи! — зробив висновок Петро. — Вони ображають нашу честь!
— Страшне безкультур’я, — згодився Іван. — А потім мати напалася на мене, ременем потягла. А сьогодні вигнала з дому. Каже, доки не перемінишся, не приходь. А як мені перемінитися? Що я — погода, щоб мінятися щодня?
— Молоток, — схвально кивнув Петро. — Так що ж тепер?
— Прямую до міста...
— Що ж ти там думаєш робити?
— Є один план...
— Який?
— Попрошуся в якусь спортивну команду. Коментатором. У мене голос — знаєш який?
Він прокашлявся і почав тарабанити:
— М’яч перейняв Сабо, починає атаку, пас Медведю, його обходить Маслов, хоче одняти м’яча, даремна справа, Медвідь навішує м’яч над штрафним майданчиком, тут як тут Мунтян, удар — гол!
Іван захоплено заплескав у долоні, гордовито глянув на Петра.
— Що — здорово?
Петро з сумнівом похитав головою.
— Горлянка в тебе, як жлукто, це правда. І голос ревучий. Та тільки даремні твої надії...
— Чому?
— Їх там — коментаторів — мов горобців. Та всі з дипломами. А ти... Тільки й того, що пика здорова та горлянка полив’яна!
— Ну ти, — образився Іван. — Не дуже!
— Я ж правду кажу. Не сердься. Ось кури, старик!
— Не хочу, — сплюнув Іван. — Жерти охота.
— А ти... зовсім не їв нічого?
— І крихти не було в роті. Зелене яблуко з’їв по дорозі. Оскому набив...
— Я теж цілий день нічого не їв, — ковтнувши слину, сказав Петро.
— Що ж будемо робити?
— Треба подумати, — затягнувшись димком, по-філософському відповів Петро. — О, а хто там шкутильгає?
— Де?
— А від копиць. Якась чувиха модна! Ще й з транзистором. Класна бабенція!
— Тю на тебе, — сказав Іван, оскальнувшись презирливо. — Та то ж Варка!
— Яка?
— Нікселунікгороду! Хіба забув?
— А хіба вона не в місті? Вона ж там працювала десь у канцелярії...
— Вигнали. А тепер тиняється в селі, — зітхнув Іван. — Розумна дівка, на слизьке не наженеш. Іч, як стегнами вихиляє!
— А чого ж вона на лузі? Хіба косить ходила?
— Ха! Знайшов косаря! Мабуть, теж поперли з дому!
— Треба її в нашу компанію, веселіше буде! Варко, Варко!
— Що за некультурні вигуки? — невдоволено озвалася дівчина, наближаючись до вигнанців. — Яка я вам Варка? Салют!
— Салют, — сказав Петро. — А як же тебе величати?
— Луїза! — повчально відповіла дівчина, модно розставивши ноги і схрестивши руки на грудях. — Або Варюша, в крайньому випадку! Яким вітром вас сюди занесло, джентльмени?
— Мабуть, таким самим, як і тебе, — гірко всміхнувся Іван. — Вигнали несвідомі родичі світ за очі! А тепер микитимо — що його діяти?
Незабаром троє нещасливців, обмінявшись досвідом та невсипучим обуренням на весь рід людський за те, що цей останній не розуміє прагнень прогресивної частини молоді, об’єдналися в палкому бажанні знайти вихід з скрутного становища, а насамперед — відшукати можливість поїсти, або по-модному — підрубати.