— Ага, а потім битимеш.
— Домко, Домко!
— Відчини. Я тобі в ноги впаду. Чуєш, заріжу!
— Хіба я що, чіпала тебе, нехай люди відчинять.
— Домко, сестричко!
— Я боюся вас!
їй враз зробилося до моторошності страшно, і вона миттю кинулась із сіней.
Вскочивши до хати, Домка, вся переполохана й до краю знервована, припала до дитини губами, потім прикрила наспіх її ковдрою, а свої плечі пальтом.
— Мамо, куди ти, куди?
— Спи, спи, я побіжу... я піду водички з річки принесу, я зараз.— І вона вискочила надвір. Навздогін за нею із хати понісся жалібний писк дитини, а з комори розпачливий, якийсь звірячий крик:
— Домко, помилуй, Домко!
Вона зупинилась. Місяць був уже високо над головою і клав на сніг легкі тіні від воріт, від одинокого дерева коло хати й від самої хати. З неба просто в димар ніби сукався пушистий сірий шнур, а тінь від нього, як брудні виплеснуті змилки, текла по снігу. На луках і досі двоє п'яних тягали когось третього. Може, це справді був Зубківський. Він уже зостався, видно, без верхньої одежі, бо його постать виділялася своїм білим кольором. Далі по дорозі від батьківського хутора теж ішла якась постать. Разом із короткою тінню, що падала від неї, ця постать була схожа на велику копицю, Домка завагалася. Вона чула вже позаду себе не Артемове злодійське гарчання, а лише жалібний плач:
. — Не губи, Домко, батька ославиш, пожалій, Домко, це ж тато послали... Хіба ж Левко тобі що...
Останні слова не залишили вже місця для вагання. Вона повернула назад, підійшла до комори, і коли вже рука намацала кілочок, почула, як дитина, що вже охрипла від крику, зараз ледве чутно кликала: "Тату, мамо, та...",' Домці голова пішла обертом, серце в грудях ніби зупинилось, і вона, щоб не брязнути в сінях, вискочила надвір, а потім і на вулицю. До міліції, що містилася в сільраді, було ходу не більше як десять хвилин. Усю дорогу Домка бігла. Біля самих уже дверей вона ледве встигла схопитися за баляси і на них же повисла, мов скинутий кожух. Серце тукало так, ніби його теж зачинили в коморі, як Артема й Левка, і воно в розпалі й невимовній тузі шукало виходу з пастки. На ґанок вийшов міліціонер. Од несподіванки він навіть кинувся назад і від цього розсердився:
— Сам приліз, чортова душа... Чи хто це?
— Це я.
— Це ти, Домко? Упала, чи що трапилося?
— Товариш Архип тут?
— А де ж йому бути? Може, викликати?
За хвилину на ґанок вискочив секретар Ради Архип і ще з дверей гукнув:
— Чого ти хвилюєшся? Я вже коні послав по Максима.
— Максим їде?
— А то ж як?
— Архипе, це правда, правда, пустили? Ох, господи, чого ж я бігла, мало не запалилася? їде! — До серця прилинула така радість, що вона тепер згодна була не тільки потихеньку випустити братів із комори, а навіть більше — вона згодна просити в них пробачення, що так жорстоко пожартувала з ними. Нехай навіть і поб'є її Артем,— подумала вона,— аби тільки не дуже. Навіщо та міліція? Вона піде з Архипом — і тільки, а Архип такий, що коли попросити, не скаже нікому. Не треба міліції,— Та невже ж Максим їде?
— Можеш спитати по телефону в окрузі.
"Так я ж такий тепер сюрприз зроблю Артемові, що він буде цілувати мене".
Останнє, правда, вона тільки подумала про себе.
Доки Домка бігла до міліції, постать, що маячила під місяцем на дорозі, наблизилась до Максимової хати, зайшла, як і брати, теж з городів, ще раз озирнулась на три тіні, що зникали вже за шелюгою біля річки, і, зігнувшись, поквапливо юркнула в сіни. Коли постать у такому ж кожусі і в такій же шапці, як і в Артема, в морозяних клубах переступила поріг хати, дитина, вся червона від сліз, посунулась у куток ліжка і знову заплакала, вкладаючи в сльози усе своє горе.
— Олько, чого ти плачеш? А де мати?
Дитина зирнула по хаті, потім на білого Діда Мороза і, вплітаючи в сльози слова, повні скарги, захлипала:
— Діду Ляс, дядя Ратем хотів гроші взяти, а мама не сказала, вони маму били, ножем різали і вже пішли на річку.
Улас Волос блискавично окинув хату оком. Витягнута із столу шухлядка, розметана постіль, залита кров'ю скатерка не залишили сумніву, що Артем не пошкодував навіть сестри. У тих двох хлопцях, що потягли щось біле за лози на річку, він ще здалеку впізнав Артема й Левка, йому.стало моторошно. І столовий ніж, що завис на самому кінці столу, ніби колов його в груди, а з них капала кров до Домчиної крові на білу скатерку. Серце його раптом стиснулось од болю, і він чуло похитав головою:
— Ой дурні, нерозумні, та ні жалості до себе, та ні розуму. Так, дурні, і себе зводять, і господарство за вітром пускають. Так, кажеш, Артем бив маму? За віщо ж він бив маму?
— Щоб гроші віддала. Мама заховала їх у той куток, а я'ляльки туди сховала, а дядя Ратем не знайшов, і Левко не знайшов. І пішли. Ножем били маму. Де мама, діду Ляс?
Але Улас Волос її вже не слухав. Він, ніби вовк із засідки, кинувся в куток і дістав з-під деркача замотаний у ганчірку пакунок. Від хвилювання його пальці ніяк не могли розірвати пацьорок на ганчірці. Волос схопив ніж із столу. Нарешті у руках зашелестіли засмальцьовані папірці. Тепер йому стало зрозумілим, чому Артем наважився на такий страшний вчинок.
І в нього спалахнув старий, викоханий роками гнів.
"Ага! У Максима вже навчилася. Ну, нехай же він проспіває тепер: "Сонце сходить і заходить..." Борода у Волоса тіпалась од гніву, але це було тільки хвилину. Глянувши знову на пожмакані гроші, він знітився, обличчя перекривилось, і довгі посивілі віки заморгали над Маленькими, захованими в зморшках очима. За кожним його рухом перебігали, як тіні, дві крапки дитячих очей. Дитина, забачивши у діда в руках ніж, знову злякано забилась під ковдру й захлипала. І це хлипання, схоже на мекання ягняти, що накликає вовків, навернуло тепер до себе і всю увагу Власа Волоса. Він важко підніс до неї з собою холод і ще раз спитав відлеглим уже голосом:
— Так ти все бачила й чула, дитинко, а вони повели а... може...
— Дядько Ратем і дядько Левко били.
Волос погладив її біле волосся, почухав заскорузлим пальцем під шийкою і поправив під нею подушечку. Дитина, мов приручене звірятко, слухняно поклала свою голівку на подушку, а Улас Волос повернувсь до столу, над яким висіла лампа, і вкрутив її до самого кінця. Руки його мало не стрибали, і він ледве впіймав у товсті пальці маленьке коліщатко від ґнотика.