— А ти відійди.
— Відійди,— сказав і Левко,— відійди від нього,— і почервонів від зовсім не звичного для нього тону.
Тоді Домка підійшла до столу і затиснула шухлядку кульшею.
— Я тобі серйозно говорю,—не лізь до столу, там грошей немає.
— А де?
— Не твоє діло.
— Ну так забирайся геть,— сказав Артем і з силою вирвав шухлядку.
Домка відстрибнула і до половини стягла за собою скатерку. Вся червона від образи, вона зараз стояла серед хати й ледве стримувала сльози. Брудний кавалок, що лежав у кутку, з непоборною силою, мов магнітом, тяг її до себе, Домці здавалося уже, що, крім ганчірки з грішми, більш нічого не помітно в хаті, і Левко, мабуть, уже запримітив ганчірку, бо весь час навертав до порога свої напівдитячі очі. Він був тут ніби за свідка і все совався на своєму місці, тоді як Артем уже обшарив шухлядку і тепер водив допитливими зеленими, точнісінько як у батька, очима по всій хаті. Він прилипав ними, мов п'явка, до кожної шпарки, нарешті встав і скинув з ліжка подушку.
— Ти що, грабувати прийшов? — зціпивши губи і вся тремтячи, запитала Домка.
— Грабувати не грабувати, а забрати — заберу, хоч би й хату довелося перекинути.
— Ну, а Максим же тоді як?
— Мені хутір потрібний, а не Максим. Чорт не візьме його. Може, під дитину заховала,—— і він простяг руку до біл'ої голівки.
— Що ти робиш?
Дитина, почувши материн стривожений крик, заверещала і схопилася на ліжку.
— Я буду кричати,— вся полотніючи, вчепилася Домка в Артемів рукав. — Облиш дитину, там їх немає.
— Може, ти в сундук заперла?—запитав Левко.— Там ще сундук в коморі.
Артем продовжував нишпорити під матрацом, не звертаючи уваги на перестрашений крик дитини, навіть буркнув:
— Ану цить мені, виродок, а то я тобі!
Домка тепер розлютувалася, мов дика кішка. Вона щосили схопила Артема за комір і хотіла шпурнути його до порога, але неоковирний у своєму кожусі Артем тільки повернувся на схожих на ступи ногах і в цей момент зачепив ножем Домку за руку. Кров бризнула з білої шкіри, і Домка, на смерть перелякана, щосили крикнула:
— Рятуйте!..
Артем, забачивши кров, було зніяковів, а Левко й зовсім розгубився, але її крик настрашив обох. Домка навіть не закінчила слова, як широка його долоня, що закрила майже все лице, затулила їй рота:
— Я тебе крикну! Бачиш — нечаяно. Благородні!
Левко вже очманіло мотався по хаті, щоб чимось перев'язати руку. Він тикався у всі кутки, нарешті помітив ганчірку під деркачем.
Домка із закритим ротом билась у руках Артема і не зводила очей з Левка. У той же момент, коли його рука простяглась до деркача, вона щосили крутнула головою і, звільнивши рот, крикнула:
— Геть із хати... Злодії! Брати, називається...
Левко від несподіваного вигуку зупинився і, мабуть, зразу ж забув, чого шукав у кутку, бо в ту ж хвилину кинувся до скатерки, що тяглась аж до землі, і приклав її до червоної смужки на Домчиній руці.
— Веди до комори,— сказав уже розлютовано Артем і якось по-злодійському підніс перед її очі кінчатий ніж.— Потім зав'яжеш... Які ніжні.
Домка, вся перемазана в кров,— не менше була вже перемазана й скатерка,— тепер чомусь без всякого опору, але з сльозами на очах відповіла:
— Беріть. Нате ключі. Грабуйте! Цить, Олю, цить... Бач, які дяді.
Дитина вже переголосила перший страх і тепер безперестанку, розмазуючи кулаком сльози по щоках, хлипала і весь час тягла: "Мамо, мамочко, мамо..." Сорочка сповзла з її плечика, і видно було, як її тільце дрібно дрижало від внесеного з кожухами холоду і страху.
Левко, що вже знав виходи, відпер комору. Припах ми* шачого посліду, змішаний з припахом злеглого борошна, свіжого сала та смушків, ударив у ніс, а ще більше відчувся той пронизливий холод, який завжди ховається в темноті. Левко ж одімкнув і скриню, і Артем, як кібець з неба падає на мишу, кинувся на маленький прискринок. Домка з недогарком у руках стояла майже при самих дверях, і на її обличчі відсвічував тільки трохи зломлений на кінці ніс, міцно склеплені і без того тонкі губи та рівний упертий лоб. Позаду за її плечима і спереду на стінах коливалися три тіні, схожі на волохатих ведмедів. Четверта тінь, схожа на корзину з-під аеростата, навіть і спостерігач ніби визирав збоку, була від пілки сала, підвішеного раніше Левком на принесеному мотузку. Домка навіть не дивилася за тим, що робили її брати. Вона стояла, як кам'яна фігура з світильником при дорозі, і чутко прислухалася до надпорив-ного плачу дитини. Раптом Оля крикнула:
— Мамо, мамко!
Домка здригнула і, ніби підстьобнута, вистрибнула за двері. І тут з хуткістю блискавиці вродилась у неї несподівана думка. Вона в одну мить гримнула за собою дверима й накинула їх на клямку із сіней.
— Ага, а що/ага.! — зареготала вона, заклавши кілочок до клямки.— Ага, а що, ага...— Але сміх цей був повний сліз ображеної і на смерть сполоханої жінки. Домка поступово почала розуміти, що врятувала гроші, а значить — врятує і Максима, і нервові дрижки пройняли їй все тіло. Для неї було вже зрозуміло, що брати прийшли, як справжні злодії, навіть гірші за Шубку, бо той обкрадав тільки церкви, тому й сміх у Домки сплітався з лютою ненавистю, яка, крім "ага" й "а що", не давала прорватися більше жодному слову.
Артем і Левко, мабуть, не зразу зметикували свій стан, бо тим же похмурим і владним тоном Артем крикнув:
— Давай світла!
Але Домчине "ага" й "а що" (вона цюкала ними, мов сокирою) нарешті очутило їх. З гулким дзвоном гримнуло віко, і вони, поваливши в темноті щось на землю, миттю кинулися до дверей;
— Домко, відчини! — удар кулаком по дверях струснув усю хату, проте дубові дошки навіть не рипнули.— Відчини! — кричав Артем, і вона не впізнала його голосу. Він, мабуть, цілком збагнув уже свій стан і тепер у крик вклав і роздратовання владної людини, і розпач спійманого в тенета звіра.— Відчини, Домко, уб'ю!
— Ага, а що, відчини! Нехай вам міліція відчинить. Артемів крик перелякав її більше, ніж його кінчатий
ніж. Жіноче серце защеміло ще дужче, коли вона почула, як позаду Артема по-дитячому захлипав Левко:
— Домко, Домко, До-мко...
— Ага, Домко, а як з ножем!
— Відчини, ми пожартували.