Розгорілося, розпалалося майове сонце над святим городом, аж побіліла розпечена блакить, нависла, знемігшись, над землею.
На білі мури, на золоті бані й хрести аж боляче глянути. Лаврська дзвіниця уп’ялася в небо сніговим стовпом, але тільки жаром пашить од її зеленасто-білих стін. Дерева, розкохані попередніми дощами, поспускали своє рясне листя, мов попарені.
Душно, парко й тихо.
Навіть пташки посоловіли, не щебечуть, а тільки зрідка, мов знехотя, перегукуються.
Потомлені прочане туляться по холодках, де їх понабивалося, як бджіл у рою, але немилосердне сонце гонить їх звідти, примушує кочувати з місця на місце, – он тепер загнало їх аж за вівтар Лаври.
Спить народ, де хто примостився, аби хоч голова була в холодку, за ноги вже байдуже.
До вечірні ще далеко, та й спочити треба.
У холодочку стара баба постогнуючи розв’язує спухлу ногу. Молода дівчина, задихавшись і червона, як мак, біжить до неї з жмутком лопушиного листу.
– А де це ти набрала, Одарко?
– А, бачте, бабуню, таки знайшла! Я ж казала!
– Та де ж пак ти знайшла?
– Отам біля криниці Антонія-Хведосія, що ми воду пили… ще я тоді нагледіла проміж хрестами на могилках отакі здорові кущі, ще там дід якийсь спав.
– Тю! І не боялася сама туди йти? – здивувалася молодиця, що досі мовчки лежала на простеленій свитці.
– Оце вигадали, тітко Килино! Що я – маленька? Бігати не вмію? Та й чого боятися? Адже ні лялечки!
– Еге, чого! Часом застука якийсь… мало там отих босяків та старців шляється… або й ченчики оті – бога ради!
– Ну, то хіба не втікла б? Я швидко бігаю!
– Попобігаєш тоді!
Баба обклала спухлу ногу лопушиною, вже їй не так пекло-трудило, і вона од полегкості тільки задоволено покректувала.
Дівчині не було чого робити, й вона сіла навпроти баби, підставила просто під сонце свою чорняву неворячу голову і тільки очима водила навкруги: те ж саме, що й учора, уже набридло, хотілося кудись інде, та ба! Од своїх одбиватись не можна. Аж ось! через цвинтар тихою ходою іде якась пані з такою чудовою парасолькою: поверне в один бік – червона, у другий – синя.
– От парасоля! Дивіться, дивіться, бабуню! – тормосила Одарка бабин рукав.
– Що там таке? – знехотя обізвалася стара.
– Та парасоля ж, кажу! Дивіться-бо швидше, ач, яке воно! Аж міниться, аж очі в себе вбирає! От штука!
Чи баба глянула, чи ні, а молодиця підвелася й собі задивилася на паню.
– А що це, мені ця пані неначе по знаку? Гляньте-но, бабо Оляно: неначе скидається на нашу панночку Лександру. Саме тоді я у дворі була, як вона заміж ішла.
– Нестеменно вона, тільки на виду повніша. – Баба глянула з-під руки.
– А й справді! Сама вона! Ану біжи, Одарко, дожени, бо я ж не здужаю встати.
– Якраз! Так я вам і пішла! – засоромилася дівчина. – Ще здума, що милостині прохаю!
– От, дурне! Біжи ж хоч ти, Килино, перейми: я ж таки любила її панночкою. Коли ще бог приведе побачитись!
– О, ця ще тітка Килина! – нетерпеливилася Одарка, бачачи, як молодиця поправля коробку на голові та підсміхується. – Ото, поки ви чухаєтесь, а пані й одійде далеко!
Але пані, що простувала була до ближніх печер, одразу чогось повернулася й пішла назад.
Не дійшла ще до прочан, а баба вже й гукає:
– Панночко! Пані Лександро-о!
Пані жваво звернулася, поглянула сюди-туди й побачила киваючу голову, вив’язану чорною хусткою.
– Бабо Оляно! Невже це ви? Живенькі-здоровенькі! Звідки це ви узялися?
– Здоровенькі були, моя панієчко! От уже не сподівалася, що побачу вас коли! З дому, з дому, моя ластівочко, з Осиковатої просто! Ще торік обіцялася сходити і к святим угодникам, та ось, мабуть, бог за лінощі карає: стерла ногу, щось прикинулося, то й мушу сидіти, поки одтухне, а то й вечірні не вистою.
Пані зраділа, що побачила людей з свого села, в якому не була ще з часів свого одруження; привіталася й присіла коло баби на розстеленій Одаркою свиті. Одарка мала повну втіху і з парасолі й з брилика пані з такими гарними квітками й стрічками.
Баба любенько розмовляла з панією.
Сусіди й собі попрокидалися й присунулися ближче.
Інші й дивувалися, що ось така пишна, гарно вбрата пані та така приступна та приязна до селян.
Вдарили до вечірні.
Густий, повний вщерть гук дзвону поплив, покотився униз. Ще не замовкла луна, що обізвалася по всіх кутках, як настиг другий і, перебиваючи дрібні відгуки та метушню прочан, поплив наздогін замираючій десь далеко луні.
За третім разом дзвін забив частіше, і його дуже гудіння вже не переривалося, тільки, коливаючись густими міцними хвилями, струшувало тишу й сон цілоденної спеки.
Немов розбуджений дзвоном, зашелестів вітрець.
Народ підіймався й сунув до церкви.
Сонце стояло якраз проти святої брами і било цілими снопами гарячих променів у сутінок її склепіння.
Баба через спухлу ногу не пішла, Килина дуже цікавилася розмовою, а Одарка боялася одлучитись од своїх, і через це всі троє зосталися коло пані Лександри.
Уже довідалися вони, де вона з чоловіком живе, і як живе, як і коли саме помер її батько, і про всі подробиці, які їм кортіло знати.
Тепер пані запрохувала їх до себе в гості, але вони чогось соромлялися та тільки дякували за ласку.
Не всилувавши, пані сама зосталася коло їх, і тепер вони мусили розказувати їй про все на селі – про всякі події останніх років, про всіх знайомих, живих і вмерлих, і тих, що повиростали не на її очах.
– Ну, а як там Тодоська проживає?
– Тодоська, кажете? Чия?
– А ота Тодоська – красуня… батька її, здається, Пилипом звали.
– Ага-га! Моргуненкова, Пилипова! Так, так.
– Та вона ж либонь ще при вас із Охрімом побралася, пам’ятаєте?
– Пригадую, аякже!
– Нічого, добре живе: два сини має, хазяйствечко.
– Гладка, що їй робиться! Свекір помер, свекруху виперла до діверя (їхній Максим оженився з Мотрею Іванівною – може, пам’ятаєте? – таке собі конопастеньке дівча, у вас свині пасло), то от вони й узяли стару Софію до себе, а Тодоська тепер сама собі голова! – підхопила Килина.
– Ну, а як Охрім?
– Та й він, хвалити бога, нічого: там такий огрядний, з себе повний, червоний на виду, – лагідненько почала баба.
– Бо п’є мало! – гостро увірвала Килина.
– Хіба, – здивувалася пані, – Охрім п’є? Такий смирняка?