– Атож, – різала Килина, – там щоярмарку, щосвята такий з марнопольки лізе, що аж вилискує, аж з чуба курить.
– Та ну-бо, Килино! – спиняла баба.
– Чого там "ну-бо"? Хіба неправда? Ну, хай не щонеділі, а все ж часто-густо.
– Не осуружуйся, моя дитино, чого там! – втихомирювала баба.
Пані схотілося жартома погасити зростаючу суперечку.
– А чом же Тодоська його качалкою не почастує? Адже така була козир-дівка, хлопці голіруч і не приступай!
– Де ви бачили! Вона ж його любить! Там так любить, – похитувала головою баба. – Там так тяжко любить, що аж усе село на їх дивується.
– Еге, маєте собі, панієчко, – перехопила Килина, – там той бідний Охрім аж не тямиться.
– Ні з чого й п’є, як з того кохання! Надто вже його Тодоська любить!
Пані здивувалася й просила бабів, щоб довели їй до ладу, як це воно так виходить.
– Та от, бачте, серце-панієчко, – узялася до доладного викладу баба, – вона любить, але то так, що він ніби вже не смій ні на кого глянути, ні де піти, ані слова сам за себе вимовити: усе на її підказах. Копійки без неї не витратить, у всьому рахунок подай, без поради з нею в хазяйстві ані ступни, немов він не хазяїн у свому дворищі.
– І то все, маєте собі, не лайкою, не сваркою, а ти ми – тьху, прости господи! – любощами так його оповила.
– Вже ж, певне, воно не обійшлося абияк, присяй богу! – не втерпіла Килина. – Уже ж або обпоїла, або підкурила чимсь. А тільки він з її волі ніяк не вийде мов тая дитина, за спідницю держиться, зовсім свого глузду рішився!
– Та вгамуйся, молодице, що тобі сталося! – аж розсердилася баба на цокотуху. – Не торохти, будь ласка, не перебаранчай!
Молодиця одвернулася й запишалася. Баба, згубивши кінця, й собі замовкла.
– Так-так, – перервала мовчанку пані Лександра, – він, здається, і парубком не дуже розумний був.
– Ні, нічого: за батька ніхто його дурнем не взивав, він і до школи три роки ходив, і псавтиря було читає над умершими, ще хлопцем бувши, а потім того й апостола; як вийде насеред церкви читати, то голосок той аж у баню б’є, аж у бабинці ляскотить! І з себе вдався: ставний, чорнявий, на виду, як мак, процвітав парубок! А що вже смирняка, а що слухняний!
– І тепер на криласі читає?
– Тепер не те-е-е! Де ви бачили? Щоб ото Тодоська пустила його на видовисько людям? Зроду того не буде! Адже якби наперекір і вийшов читати, то, мабуть би, і там усе його смикала та підштовхувала…
– Бо сама неписьменна, то їй і заздро! – увернула Одарка. Баба тільки рукою махнула на онуку: не перебаранчай, мовляв.
–…а там такий зробивсь несміливий, мовчазний, аж жаль бере: чолов’яга, як мур, як мак цвіте, ще краще, ніж парубком був, а якийсь приголомшений, мов тая тума. Ото тільки часами, як вирветься, та як закурить – тільки держись, шапко! П’є та й б’ється, й плаче! Отак часом і кількоро день. А вона, маєте собі, якась чудна, чи то вже хитра, святий її зна: де б лаяти, вмовляти, як інші жінки, або відтягати від сорому додому, – ні! Ото він п’є, а вона й собі удає, що п’яна, частує, примовляє, приохочує. Він кричить – вона підспівує, він гуля, а вона й діти на сусіду покине й хазяйствечко, та й воловодиться з п’яним (сама твереза), бавить його, як малу дитину, приставля усячини, аж поки той сам не запроситься додому.
Прийде (за її ж таки поміччю) та як візьметься її клясти, що, мовляв, спутала ти мене, зчарувала! Вона сміється, очима грає. Він кричить, гука – вона не лякається. Вдариться тільки Охрім об поли руками (що ти вдієш з отакою?) та як заплаче! Отоді вже Тодоська як визвіриться! Почне йому викладати на очі усе-усе: і як вона йому робить-годить, і як вірно кохає, а що він, безсумлінний, безсоромний, того і в голову не кладе! Та як він, сирота нещасна, безглузда, на світі житиме, як вона ось помре, наглою смертю, присягай богу, помре, бо він її до того призводить! То він ще трохи посилкується бунтувати, часом і вдарить, а тоді й прити-и-хне! Як головешка у помийниці! Отоді вже вона бере його, зачиняє, щоб проспавсь.
Спить Охрім і день, і другий, аж опухне весь. Аж допіру Тодоська візьметься до його: не то вишкребе, вигемблює, як тесляр дошку, вишарує, мовляв, наче поливу на його наведе. І стане він відтоді тихий-притихий та покірний і працює, мов той віл чорний, тільки очі йому, як баньки скляні, здається, й не кліпають.
– Оце сердешний Охрім ускочив! Так, виходе, вона його добре під чобіток підгорнула? – озвалася пані.
– Е, не шкодуйте, пані: хіба ж вона йому лихо робить? Адже ж усе на його користь дбає, так його жалує, боже! Не з’їсть, не зіп’є без його, і яблучком, мовляв, єдиним переділиться.
– Та де вам? Злодійкувати почала все задля його, – втрутилася знову Килина.
– Оце вже ти зайве, Килино!
– Добре зайве! Хіба цього все село не зна? Отже, по крамницях, по ярмарках порається. Такого поназносить: і міткалю, і шерсті, і бомазеї, а того мила, цукру, чаю або того дріб’язку: ґудзиків, ниток, голок. Шапок не купує Охрім. А оно того року такі чоботи добрі вкрала у заїжджого кацапа-сапожника, що рублів з шість або й сім треба дати, – все для кого ж? Для його, для Охріма! Водить його у тонких сорочках, все мережаних, мовби панича якого, кашкети на його й дітях…
– Та то, тітко, вже Зінько малий краде сам! – вліпила Одарка.
– Еге ж! Кажу ж, їх хлопця старшенького привчила. Там таке прудке, прокляте: ото мати вибере кашкета, надіне йому на голову, візьметься ще й другого вибирати на переміну, а воно, іродча, як чкурне! Чорт його й наздожене! Поки люде обернуться, а воно вже хто зна де й опинилося, кашкета в пісок закопало, а само біжить і лементує, що його хлопці набили й кашкета одняли, ще й покаже, хто саме взяв і куди подавсь. Тимчасом мати почне йому сльози або носа втирати, а сама йому в пазуху та в штаненята тиць та тиць крадене та лає-лає, та неначе б’є: "А біжи мені, паскудо! А біжи додому! І чого ти за мною учепилося, ще мало набили тебе?!" Воно обкрутнулося і хто вже зна де ділося, а там гляди, як прийшла мати до ночов з салом прицінюватись та торгувати, воно вже й ниє: "Ма-амо! їсти!" Знов вона його духопеликами та стусанами, аж наче пір’я з його летить, а тимчасом навантажила його салом тощо, а воно у крик та навзаводи!