Так було, коли Святослав воював у Болгарії й на Дунаї. Тоді кожен з синів сидів і правив у своїй землі, але живий був батько, він управляв Руссю, його слухались, йому підкорялись сини, а так само й Ярополк.
Коли до Києва дійшла вість, що князь Святослав загинув у порогах, Олег і Володимир кілька разів посилали один до одного гінців. Правди ніде діти, їм обом не до душі були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк і вся київська Гора, що воліли більше загарбати, підкорити Деревську землю й Новгород.
Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись між собою, дали Ярополку роту по покону на зброї, обіцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили від земель уроки. І Ярополк, сідаючи на стіл як князь Русі, присягся Христом, що блюстиме закон і покон отців, стерегтиме землі, матиме дружбу й приязненство со братами.
Але ж Ярополк не додержав своєї присяги, заздрість краяла його серце, він не міг стерпіти, що не сам, а ще два брати — з них один син рабині — управляють землями.
Незабаром після смерті батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, — тихий, дуже несміливий князь сидів у своїй глухій, пісній, болотяній землі в городі Іскоростені, справно посилав у Київ дань, давав воїв, виконував усі уроки.
Та Ярополку цього було мало. Власне, діяв тепер не він, — і за княгині Ольги, і в час Святослава боярство й воєводство, мужі й старці Гори зібрали в своїх руках великі добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землі, ліси, ріки; їм уже мало було города Києва й Полянської землі, вони хотіли, щоб князь, а також і вони мали дань і в інших землях.
— Доколи будемо, княже, брати малу дань із землі Деревської... Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть більшу дань.
Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воєводу, сина Свенелда Люта, який став бити в її лісах звіра, знімати борті, накладати на городи й весі свою, воєводську дань.
Покарати Люта виїхав з дружиною сам князь Олег — на цей раз тихий князь був роздратований і рішучий, — наздогнавши Люта, він убив його, а дружину прогнав за межі землі своєї.
Гора загомоніла, і не тому, що любила Люта, ні, бояри й воєводи ненавиділи цього нащадка свіонів* (*Свіони — шведи), але гомоніли, бо хотіли бути хазяїнами всіх земель, а деревляни вбили воєводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.
Князеві Ярополку треба було б пригадати діда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань і там загинув... Але він забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кіньми затоптала в сутичці князя Олега.
Невдовзі туди прибув Ярополк. Він схиляє коліна перед тілом брата, гірко плаче й бідкається, — за що його вбили.
Що сльози?! Хто їм повірить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечі князя Ярополка.
Ранньої весни, тільки затужавів Соляний шлях* (*Соляний шлях — давній шлях з Києва до Криму), у полі за Дніпром з'явився невеликий загін печенігів: деякі — на конях, частина — в кибитках.
Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по їхньому сліду, наздогнала, готувалась прийняти бій.
Печеніги зовсім не збирались битись. Вони зупинили кибитки й коні, ждали на високій могилі, коли наблизиться сторожа, а тоді послали наперед своїх кликунів, які й сказали, що це їде в Київ на поклін до князя Ярополка каган орди Ілдея.
На поклін до князя Ярополка? Руські люди досі не чули, щоб кагани їздили на поклін до їхніх князів, старі, бувалі вої говорили: "Стережись хозарина на Ітилі-ріці, ромея — над морем Руським, а печеніга — скрізь у Дикому полі"; не знали вони й на цей раз, як бути з печенігами, через що веліли загону стати на місці й ждати, самі ж оточили його, а до Києва послали гінців, які б дізнались, що і як їм робити.
Меч і щит князя Святослава! Ярополк почув про печенізького кагана Ілдею, стоячи в Золотій палаті під зброєю свого батька, і здавалося, ці мертві, холодні речі говорили, кричали, веліли, аби він не говорив з ворогами, які пролили кров його батька.
Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеєю, він прийняв його в Золотій палаті, де висіли батьківський меч і щит.
У високих, шитих із цапиної шкіри чоботях-вивертнях, у короткому каптані, підперезаний поясом із золотим набором і кривою шаблею біля пояса, чорний від степових вітрів, з кружальцем чорного волосся на поголеній голові, гостроносий, з лукавими швидкими очима, каган Ілдея стояв перед князем Ярополком і через толковина говорив:
— Ми приїхали, щоб дізнатись про здоров'я великого князя, усіх воєвод і бояр руських...
— Дякуємо, кагане! А як тобі їхалось у полі і як здоров'я твоє й інших каганів?
— Спасибі, княже! І я, і всі інші кагани почувають себе добре, посилають тобі дари.
Кілька здоровенних печенігів, що прийшли разом з Ілдеєю, розвернули міхи й поклали перед князем дари — сувої фофудії* (*Фофудія — східна тканина.) з срібними узорами, клепану з січених кілець байдану* (*Байдана — кольчуга.), криву шаблю в золотому окладі.
— За дари дякуємо й даємо свої. Гридні принесли й подали кагану зроблені роднянськими майстрами позолочені меч, щит і кольчугу.
— Твої дари дуже щедрі, — говорив каган, і обличчя його аж сяяло від задоволення. — Краще срібло, ніж мідь, краще золото, ніж срібло, краще мир і любов, аніж війна. З тим мене й прислали кагани, веліли сказати: наші печенізькі орди багато воювали з твоїми отцями й проливали руську й свою кровь. Мої орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир і любов з Києвом. Хочемо вірно тобі служити.
Коли б князь Ярополк був далекоглядний і стежив за межами Русі, він знав би й розумів, що печенізький каган прибув до Києва, бо зі сходу на простори між Ітилем-рікою й пониззям Дніпра, де печеніги досі почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькі, слідом за ними йдуть кимаки, огузи* (*Половці, кимаки, огузи — орди, що вийшли в кінці Х ст з глибин Азії.), о, коли б Ярополк це знав, він би говорив з Ілдеєю інакше, змусив би ударити на половців, попередив багато крові, яка пізніше була пролита на Русі.