— Що це? Кого ти привіз, воєводо Петре? — звернувся Самуїл до бородатого воїна, що супроводжував Романа.
— Вартуючи на схилах Родопів, ми побачили загін, що їхав від Аркадіополя в клісури, довго стежили за ним, оточили. На чолі цього загону, виявилось, їхав колишній кесар Болгарії Борис, він підняв проти нас меч, і ми його вбили.
— Ти зробив справедливо, воєводо Петре, — дружина моя й усі болгари давно вирішили вбити Бориса, тільки він посміє переступити межі Болгарії. Грецький кесар нам не потрібний. Годі! Але хто це?
— Брат Бориса — Роман, — відповів воєвода Петро. — Вони їхали разом.
— Ха-ха-ха! — засміявся Самуїл. — Отже, ромеї посилали сюди двох кесарів разом.
— Ні! — подав тоді голос Роман, що досі стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого він чув колись ще тут, у Болгарії, а пізніше в Константинополі.
— Ні? — далі сміявся Самуїл. — Гаразд, ти зараз сам мені про все розкажеш. Іди, Петре, — звернувся він до воєводи, — ти, либонь, дуже стомився?
— Так, коміте, дорога була далека. Мої вої стоять під дверима.
— Добре!
І воєвода Петро вийшов. Самуїл встав з крісла, підійшов до вікна, звідки було видно гори, долини.
— Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? — обернувся до нього й запитав Самуїл.
Роман вирішив говорити правду. Втім, з чим він міг критись?
— Недавно проедр Василь велів Борисові їхати в Болгарію й починати повстання проти тебе, а мені супроводжувати брата...
— Отже, Візантія послала Бориса в Болгарію як кесаря?
— Проедр Василь назвав його кесарем і обіцяв повернути корону, тільки він дійде до Преслави.
— Хитро діє Візантія, — засміявся Самуїл. — Як і завжди, загрібає жар чужими руками. А ти? Чого ти їхав з Борисом? Ти що ж, також хотів стати кесарем?
Роман заплющив очі, стиснув уста, на обличчі його відбився неймовірний біль.
— Я — кесар?! — пролунало в палаті. — Слухай, коміте Самуїле, ти жартуєш, бо знаєш — я ніколи в житті не зможу і не хочу бути кесарем Болгарії...
— Ні, я не жартую і не знаю, чому ти їхав з братом Мені здавалось, що коли загибає один кесар, корону одягає його брат.
Роман крикнув:
— Я говорю правду, як перед богом! Я не хотів і не хочу бути кесарем Болгарії, бо я не людина, Іоанн Циміс хій забрав у мене все, все...
— Ти про що говориш?
Роман подивився на Самуїла очима, в яких була пустка, безнадійність.
— Він оскопив мене, — сказав Роман, обхопивши голову руками.
Коміт Самуїл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знівечений, напівлюдина.
— Романе! — голосно покликав він його.
Той підняв голову, й Самуїл побачив на очах його сльози.
— Слухай, Романе! — звернувся він. — А ти служитимеш мені?
Роман здригнувся, підняв голову. Невже й оцей комітопул вважає, що він не людина, невже він хоче зробити його — сина кесаря — своїм рабом?
— Служити тобі? Не знаю, коміте Самуїле, як би я міг служити тобі.
— Ти мене, мабуть, не зрозумів, а може, і я не так висловився, Романе, — промовив Самуїл. — Чи хочеш ти разом зі мною служити болгарам?
— Болгарам? — одразу ж відповів Роман. — Згоден.
— Ти й служитимеш їм... Я призначаю тебе головним начальником свого війська, що стоїть у Скопії, на Вардарі.
— Спасибі, коміте, за честь і довіру, — тихо промовив він. — Я згоден служити тобі й болгарам. Вір мені зроблю все щоб помститись ромеям.
2
Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, які вціліли після бою на Хортиці, князь Ярополк сам одніс батьківську зброю на Гору, велів почепити на стіні в Золотій палаті. Там вона й висіла на свіжих грабових кілочках — поряд з шоломами й топорами перших князів київських Кия й Щека, поряд із щитом Олега, погнутими й пощербленими доспіхами князя Ігоря.
Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, князь Ярополк дав роту берегти мир і тишу в рідній землі, боротись з ворогами, не шкодувати ні сил своїх, ні життя!
Проте, даючи цю роту й пізніше, коли меч і щит висіли вже в Золотій палаті, князь Ярополк думав іншу, свою думу.
Це почалось давно, либонь, ще з дитячих літ, коли після смерті матері Предслави його взяла в свій терем, виховувала княгиня Ольга.
Ярополк ріс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай від отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володіти зброєю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй — наставник, пестун.) — воєводу Блюда.
Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуєм Ярополка. Блюд служив у його дружині, ходив з князем на хозар, але не виявляв у поході ні кмітливості, ні звитяги, а, навпаки, пас усюди задніх; з-під Саркела Святослав послав Блюда до Києва, назвав воєводою Гори.
А Блюду тільки цього й треба було — як воєвода Гори він поставив там свій терем, як потайний християнин був вхожий до княгині Ольги, хитрий і тонкий на слові, увійшов їй у довіру, став уєм Ярополка.
Князь Святослав дізнався пізніше про це, але не став перечити матері — володіти зброєю може навчити княжича Ярополка не тільки воєвода, а й кожен гридень, адже і вуєм улюбленого свого сина Володимира він зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав він, і кожен з його синів — чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, — ставши князем, мусить сам показати свій хист, силу. Князь Святослав надіявся на всіх своїх трьох синів; виїжджаючи на останню брань з ромеями, він посадив на столі в Києві Ярополка, в землі Деревській — Олега, а Володимира послав у Новгород.
Слід сказати, що Святослав так робив не з власної волі — Володимир був його першим, старшим сином і по закону й покону мусив посісти стіл у Києві, але ж Ярополк і Олег були дітьми князівни Предслави, а Володимир сином рабині — не Святослав, а Гора не захотіла мати князем Володимира, тим-то й послав він його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Києві ж сів Ярополк.
Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичеві Ярополку — високий і ставний, світлий з лиця і з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на слові, стриманий, розважливий — дуже гарний був княжич Ярополк.
Але, як це іноді буває, мав він хижу душу, ненависть і помста нездоланно й завжди палили його серце, у своїх діях не зупинявся Ярополк ні перед чим, навіть облудою й лжею.