Не знав, звичайно, князь Ярополк і того, що каган Ілдея зовсім недавно зустрівся в порогах з василіками імператорів Василя й Костянтина, які далі йому золото, аби він уклав мир з Ярополком і щоб орди його йшли на захід до Дністра, щоб там, коли буде надоба, з'єднатись з легіонами ромеїв і бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, він чув підлесливі слова Ілдеї:
— Весь світ славить тебе, княже Ярополче, печенізькі кагани пропонують тобі мир і любов, вони не будуть більше заважати руським купцям у полі, підуть до Дністра, хочуть сісти на землі.
І князь Ярополк відповідав:
— Я беру мир і любов з вашими племенами, а на знак нашої дружби дам городи й волості над Дністром, де живуть тиверці й уличі.
Так князь Ярополк заради слави своєї уклав мир з ворогами Русі, так за шматок тлінної фофудії, іржаву байдану й отруєну шаблю віддавав ворогам-печенігам землі тиверців і уличів, сам він пізніше, в дуже важку годину і вже запізно, зрозумів ціну печенізької любові й зради людям своїм.
Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенігами: ще каган Ілдея не покинув Києва, як серед білого дня на сонце наповзла тінь, землю оповила темрява, зірвалися вихори й загримів грім, заревла худоба й закричали звірі в лісі.
Але князь Ярополк не зважив на це, він святкував перемогу в Києві, каган Ілдея мчав з своєю дружиною в Дикому полі, до Києва ж їхали ще страшніші й підступніші вороги.
3
Коли на Дніпрі одшуміли каламутні весняні води і над голубим плесом окреслились темні, порізані жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручі, коли в безмежних лугах зацвіло множество пахучих квітів, саме тоді, у маї-розмаї, від пониззя припливло і стало на Почайні чимало грецьких хеландій — справжніх чудес з дивовижними різьбленими носами, обрізаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.
На хеландіях приїхали, як і завжди, купці з Константинополя на чолі з Феодором, разом з ними прибули й сли імператорів ромеїв Василя й Костянтина, що хотіли говорити з київським князем.
О, коли б то були живі княгиня Ольга й син її Святослав! Вони знали, що гречини — льстиві, хитрі люди, й одразу б замислились і зрозуміли, чому сли імператорів Візантії з'явились у Києві.
Сли імператорів — славетний полководець патрикій Роман, безбородий, один із папіїв Великого палацу Лев, єпископ з Сопуні Никодим та купець Феодор, — тільки їх завели до Золотої палати, почали:
— Божою милостю, від василевсів Римської імперії Василя і Костянтина ми, василіки, б'ємо тобі чолом, княже Ярополче, і просимо дари прийняти.
Після цих слів василіки вдарили чолом князеві Ярополку, вклонились воєводам і боярам, що збились у Золотій палаті, а слуги їх піднесли ближче дари імператорів.
Це були справді достойні дари: слуги клали на килими перед князем червоні, ткані золотою ниткою, гексамити* (*Гексамит — оксамит.), сувої найтоншого венеційського алтабасу* (*Алтабас — атлас.), бархати з Флоренції, половинчаті й гострокутні бурмицькі перли, червоні, як кров, вініси* (*Вініси — гранати.), жовті яхонти, голубі, як небо, бірюзи, всіляке узороччя* (*Узороччя — прикраси.).
— За дари дякуємо, — відповів князь Ярополк, — а імператорам ромеїв зичимо здоров'я, довгих літ життя, щастя.
А потім василіки почали розмову — тонку й хитру, але для князя Ярополка вигідну.
— Імператори ромеїв стверджують мир і любов між Візантією і Руссю, уставлену імператорами нашими Львом і Александром, Романом, Костянтином і Стефаном, а потім Костянтином порфірородним і Іоанном Цимісхієм.
Ми — руські люди, — відповів на це Ярополк, — та кожде блюдемо і будемо блюсти ряд, який уклали з імператорами ромеїв князі наші, — вічна їм пам'ять, — Ігор, Ольга і отец мій — великий князь київський Святослав.
— Імператори ромеїв не тільки бережуть мир і любов з Руссю, — продовжили василіки, — а бажають їх зміцнити помножити.
У Золотій палаті почувся шепіт воєвод і бояр, — вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир і любов з Руссю імператори: он на стіні палати висять посічені шаблями ромеїв доспіхи князя Ігоря, щит і меч князя Святослава, скільки крові пролито на січах з ромеями, скільки кісток тліє в пісках над Руським морем, над Дунаєм, у Болгарії! О руські люди, рідна земле, чи чуєте ви нині ромеїв?!
Князь Ярополк дивився на багаті дари, що лежали перед ним, гордо сидів на столі отця свого, це з ним говорять василіки імператорів...
І утверждається, множиться мир з Візантією — купцям грецьким дозволяється торгувати не тільки в Києві, а в усіх городах Русі, київський князь дасть імператорам воєнну поміч, аще виникне в цьому потреба...
Князь Ярополк у цьому місці зупиняє василіків, що старанно записують ряд* (*Ряд — умова, договір.) на харатіях.
— А коли буде надоба, — каже він, — імператори ромеїв мусять допомогти й Києву, дати воїв з хеландіями, грецький вогонь* (*Грецький вогонь — запалювальна рідина.).
Василіки оторопіли: Візантія не раз уже укладала ряд з Руссю, це імператори жадали, аби Русь збройне допомагала Візантії, київські князі ж ніколи не просили ще допомоги в ромеїв.
Проте василіки посміхаються й записують до харатії те що просить князь Ярополк.
А далі говорить василік єпископ Никодим, він просить князя Ярополка ствердити християнську єпархію на Русі встановлену ще патріархом Фотієм.
Ярополк вагається — християнин, оточений боярами, воєводами, купцями, більшість яких також, ще з часів Ольги, — християни, він радо ствердив би встановлену Фотієм Київську єпархію.
Та він знає, що патріарх Фотій діяв самочинно, не питаючи згоди київських князів, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались і кляли Візантію.
Ярополк знає й те, що Гора молиться Христу, всі ж землі Русі, людіє її моляться богам старим, дерев'яним і не приймуть християнства.
— Я не знаю про єпархію Фотія, — хитро каже Ярополк, але одразу ж додає, що на Русі є чимало християн і що він сам християнин, тому дозволяє грецьким священикам поширювати свою віру над Дніпром, — а це вже зрада Русі, князь Ярополк ламає слово батька, відкриває двері до Русі найлютішому ворогові.
Так говорить князь Ярополк з василіками ромеїв у Золотій палаті, після чого запрошує їх на обід у стравницю.