Я попросив Дельфіко розповісти мені докладніше про цього циганчука, якого я зненавидів за його пренахабну поведінку в королівському кабинеті.
"— Дон Йосип Де Рібас де Боніон, — сказав Дельфіко, — майор мойого ж Самнітського полку, завидюща бестія, кар'єрист, задля своїх цілей не завагається переступити і трупа. Батько його в Барселоні був лихварем, а по куделі він — шотландець. Його мати — начебто леді Дункан. Сам же він задля своєї вигоди продасть і батьків і вітчизну, якої у нього важко було б і докопатися. Проте везе йому як утопленому, бо юнаком він ще дістався сюди у двір і крім офіцерського патенту мав і інші титули..."
"— Які ж то титули?"
"— А такі, що прислуговують кожному милоданові, що виручає його величність у виконуванні його подружніх обов'язків, з якими його величність не справляється як слід..."
Дельфіко зареготав і обтер підборіддя серветою а я, зо свойого боку, висловив здивування: королева не видалася мені такою недостойною особою.
"— Це фльондра, яких не бачив світ, — сказав лейтенант, — могла б закасати і вашу Катерину. Сподобається їй хтось, то так і тягне його до себе в спальню..."
Я попросив його перейти до більш істотних для мене справ ніж альковні веремії в палаці їх королівських величностей. Інша річ, що мене все це переконало остаточно про гнилизну так званих стовпів нашого суспільства. Дельфіко сказав, що він був якийсь час призначений до бібліотеки королівської пари і мав нагоду добре пізнати звичаї й обичаї високого двору, зокрема Марії-Кароліни. Щоб їх чортяка взяв, цих коронованих ледащиць! Лейтенант Дельфіко розповідав далі мені, що в Неаполі і в обох Сардиніях, слово Де-Рібаса — останнє. Це бестія підозрілива, ласа на гроші, промітка як в'юн, кусюча як гадюка, що може вас вжалити, коли не сподіваєтесь. Та й невідомо, власне, чию він дудку грає і кому служить. А служити він може всім, маючи короля Фердинанда за недотепу, якого королівство продається всім за понюшку табаки. З приїздом прінцеси Де-Рібас, що сам був одним із головних справників запрошення її в Неаполь, зразу ж почав інтригувати проти неї. Важко навіть сказати з яких причин, може тому, що княжна його зальоти відразу припинила, а може тому, що сам король, хоч і не прудкий, а все ж бабохват, почав леститись до княжни. А може і через те, що королева чомусь почала проводити довгі години в свойому кабінеті з шамбеляном прінцеси, отим графом Доманським, учнем Сен-Жермена і досвідченим чародієм, який як говорили, вміє оживляти умерлих, перетворювати метали і передбачувати майбутнє...
"— Який він там граф, — втрутив я, — ярмарковий штукар..."
"— Як би там не було, але дядько проміткий, — промовив Дельфіко, — а Де Рібасові це був неабиякий суперник. Коротше кажучи, до королівської канцелярії почали напливати донесення, які, я певен, писали з наказу самого Де Рібаса, що начебто прінцесса не є ніякою прінцессою, а самозванкою, що вона пограбувала вже кількох своїх протекторів, більше того, що вона й увесь її почт працює разом з кавалером д'Еоном, який сьогодні є пострахом усіх коронованих парсун, бо знає всі їхні секрети. Десь винайдено, що прінцесса служить і розенкройцлерам та і всіляким сатаністам та відряджена, щоб викликати в Неаполі заколот, підбехтати чернь до бунту і повстання проти короля…"
"— Ви певні того, що це все підстроїв Де-Рібас?"
"— Без усякого сумніву. У нього найдеться досить шпиків, щоб змайструвати і не таку інтригу. Король і королева мали бурхливі розмови, не вірили, але останнє слово мав знов таки Де Рібас, який домігся, щоб на принцесу і її людей видано наказ арешту... Тільки жандарми ми шилися, бо хтось напередодні попередив прінцессу і вона, ще не заповідали світ зорі, виїхала з Неаполю, а там — лови вітра в полі. Нам залишається з вами, Кішалере, випити за її здоров'я, бо, далебі, приємнішої особи, та ще й серед коронованих, я не зустрічав..."
Він підняв свойого келиха, я підняв свойого, хоч мої думки були деінде.
Я хотів цього веселуна впевнити в його добрій думці про княжну і розповів йому про наговори, які поширювали про неї, і мимохіть мені прийшло на думку, що підлюка Де-Рібас, якщо це він заварив цілу кашу, міг бути дуже добре і Катерининим агентом.
"— Це ви мені видерли з уст, кавалере, — вигукнув Дельфіко, — така каналія піде на службу не лише до Катерини, але і до самого Вельзевула..."
Бідна княжна — думав я, — якими тенетами її омотувано, скільки падлюк траплялось їй на її шляху, а мене не було біля неї, щоб захищати її від усіх, хто хотів її згубити.
"— А що ж робили її шамбеляни? — спитав я мойого нового друга Дельфіко.
"— Що робили? А що можуть робити на вашу думку ледарі і пройдисвіти? їх я відразу розкусив, — сказав Дельфіко, — личина, яка прикидається абатом, (такі й у нас, у Неаполі, бувають) увесь час стовбичила в бібліотеці. Начебто шукала якоїсь цифри, що дозволить їй відкрити філософський камінь. Христанек пишався тут у мундірі кавалера Білого Орла, грав у карти і либонь не одному достойному чоловікові наставив роги, полюючи на неаполітанські гуски; на це він — хват. А про Доманського я вам говорив — він улаштовував тут сеанси асирійської магії, кажучи, що належить до кола високопосвячених Великого Орієнту. Доки ці сеанси були відкриті, це ще не було погано, а навіть і цікаво. Асирієць одягав турбана, стояв за столиком, відправляв чорні месси і показував різні штукенції, які розважали всіх присутніх, у тому і короля. Він вкладнії королівський перстень у якусь воду і всі бачили, що діамант на перстні побільшується, він витрясав з рукава білі миші і переміняв їх у голубів, словом і для науки і для розваги це було цікаво. Але, коли він почав частіше перебувати на самоті з королевою, то король занепокоївся, а Де Рібас то й поготів. Якщо штукар такі речі міг учверяти з бідними мишами, то уявіть собі, кавалере, що б він міг учинити з ким іншим..."
Я засміявся і запитав, а що його принадило до княжни. Він озирнувся і сказав стиха:
— Кавалере, збагніть: ніхто як я, що так близько перебуваю біля коронованих парсун, не знає усієї огиди, в якій вони потопають. Моя мрія, та й багатьох моїх друзів, це звільнити мою безталанну Італію, увесь її люд, що живе в злиднях і в голоді, від тиранів... Більше того — було б добре, щоб усіх їх, цих миропомазаних повій, бабохватів і ледарів раз назавжди стягнути з їхніх престолів або зачинити їх у клітку та й заслати в землі, де телят не ганяють, або вивести простісінько на ешафот у гості до катюги... От, скажіть ви, бувалий чоловік, чи може освічена людина нашого сторіччя, ось так без гніву й обурення, терпіти цю несправедливість, безладдя і розпусту? А яким правом, я спитаюся вас? Чи не найправдивіше право — це право натури, як каже великий Жан-Жак Руссо? А де сказано, що право натури дозволяє людству страждати в наш чудесний вік з веління узурпаторів?..."