З його мови я збагнув, що лейтенант Дельфіко, як і мій німецький приятель Йоган-Вольфганг Шлюте з Майнцу вщерть полонені вільнодумними думками.
"— Гаразд, — завдав я йому каверзне питання: — може і я похваляю ваші погляди, але хто ж вам заручить, що й княжна Володимирська, дібравшись до корони, не стане такою узурпаторкою?..."
"— Я думав над цим, — повагом промовив Дельфіко, — я приглядався княжні і вирішив, що її доля надто гірка, вона багато вистраждала, вона знає людське горе, щоб гнобити інших. Я декілька разів з нею розмовляв — це людина нашого покоління, нашого століття, хоч її очі може ще не зовсім розчинені на світ... Вона і сама прийме право натури, якщо матиме біля себе людей, які її просвітять... Вона не піде проти народу..."
Мені було приємно, бодай від цього офіцерика, почути таку похвалу княжні. Я стиснув йому з вдячністю руку і сказав, що він не помиляється.
"— А тепер поговорімо про вашу справу, кавалере..." І з цими словами він добув в кишені калитку дукатів та прегарне пуздерко, що в ньому, коли він його поставив на стіл і відчинив, блиснув алмаз чистої води.
"— Це для вас ралець від її величності королеви Обидвох Сирдиній і Сицилії. Це нагорода за вашу достойну поведінку і за ваше карання в казематі. Це, так би мовити, вирівняння боргу, який має щодо вас неаполітанський двір, помилково обвинувативши вас... Крім того — до ваших послуг, за наказом королеви, віддано Палаццо Джуліо, що біля церкви святого Антонія, карету і шестеро коней разом із візником та гайдуками... Від нинішнього дня ви в Неаполі не тільки почесний гість і радник двору та кавалер ордена Самнітів, а також капітан королівської гвардії драгунів..."
"— Підождіть, підождіть, дорогий, — перервав я його, а завіщо це все?"
Дельфіко хитро підморгнув мені і сказав, що про це не слід ні питатись, ні над цим багато розводитись. Це вже справа моя, яким чином я маю пояснити ось такі милості. З його посміхів і приморгів, я зрозумів, що це опудало, це бабисько, яке вчора розсідалося на канапі із своїми собаками, вирішило собі зробити з мене нікого іншого, тільки свойого фаворита! Тю, на тебе, суча дочко! Тю, на тебе, задрипанко!
З пересердя я аж зірвався. До того і вино вдарило мені в голову. Вже не тихцем, а на увесь голос я повіншував чортяку всім тим тиранам і тиранихам, які не тільки душать, де можуть, божий люд, але гадають, що за блискучі скельця і дукати куплять собі хахалів. Я розметав як сміття і гроші і пудзерко сороміцької любашниці по столі п'ятірнею.
— Стривайте, кавалере, не гарячіться аж так — усовіщав мене Дельфіко, — коли у вас є розум, то ви тільки подумайте над користями, що попливуть з ось такого вашого вивищення. Та ви будете другою, якщо не першою людиною в Неаполі! Та ви завтра зможете цього Де Рібаса спровадити якраз туди, куди він вас хотів запроторити. Ви будете робити великі справи і хто зна, що з того ще вийде... Аджеж це вперше, що фаворитом королеви стане не пройдисвіт, а людина просвічена і чесна..."
Він зукоса, допитливо поглянув на мене. Він бачив, що я скипів. Хто я такий, з біса, щоб мене перекупляли золотом і алмазами? Мене кортіло вмить добути шпагу, вдертись у цей їхній смердючий палац і хуртовинно, як невмірущий козак-невмірака, розчикрижити усе це гаддя, що звикло купувати лицарську честь.
— "Є ще й інші міркування, кавалере, — прошепотів Дельфіко і його голос став іншим, дзвенючим як висвист шаблі.
"— Які, лейтенанте?"
Він підійшов до мене, нахилився і заговорив, палко і натхненно: — "А такі, щоб ви знали... Валиться, догниває старий світ, розпадаються змиршавілі мури феодалізму. В усій Європі підіймається "третій стан", нуртує новий дух; хуртовина гряде з блискавицями і громами; тліє іскра великого полум'я і з гаслами боротьби за волю, братерство і права людини підіймається народ. Не дрімає й Італія — ось бурлить у Сардинії, в Тоскані, Ломбардії — годі терпіти! Дух Гракхів вітає над нами, дух римлян — борців за владу народа, за права народа, нащадки Спартака пробудились... нуртує дух У Німеччині; вирує у Франції, Португалії... Навіть у далекій Америці лунає поклик ребелії против іноземної кормиги. Гаслами Пугачова в дальніх закутках імперії нинішні раби з усіх сторін єднаються, щоб скинути навісне ярмо, щоб по всіх усюдах, де живе вольний дух, виблиском шабель і штиків, луною рушниць і гармат, проголосити нову добу, яка гряде... Добу свободи і братерства! Я один із них, кавалере, наш час вже близький і ви будете з нами, друже, бо полум'я у серці вашому таке саме нездоланне як і у нас..."
"— Я буду з вами", — тихо озвався я. А Пієтро Дельфіко, із своїм обличчям у спалахах, простягнув мені руку.
За свободу...
Ми стояли один проти одного і меркий відсвіт тліючих свічок різьбив наші обличчя в темряві цієї сирої кімнати. Хто знає, що чекає нас і чи ми ще колись зустрінемось? Я згорнув золото, розметане по столі, взяв пуздерко—подарунки як заохоту до вірної служби сороміцькому дворові і віддав Дельфіко. Він стурбовано глянув на мене. Може йому здався причинним.
"— Беріть, — сказав я, — це буде вам потрібне більше ніж мені. Потрібне і тим вашим друзям, що гнівні і хоробрі..." Ні, він не був шалапут, шибайголова або пустодзвін. Він був і жартун, трохи поет, цей офіцер королівської гвардії, але вірний слову і ділу. Криця виблискувала в його очах. Така, яка колись виблискувала в очах Кола Рієнці, ватажка римського люду, ребелії. Ні, не ребелії, — осяяло мої думки: ось чого — революції! І Дельфіко буде її трибуном...
Він стиснув обидві мої руки і сховав за пазуху калитку. Ні, ніколи він не думав, що тирани куплять мене. Він сказав, що мені треба відпочити і повів на гору, в мою кімнату. Ми залишили недопите вино, шкряботіння мишей в господі підляка, що давав знати про себе тільки своєю тінню повзучої гадини, десь у закапелках своєї коршми. На рипучих сходах я спинився.
"— Скажіть мені, мій друже, бо таким ви стали для мене, тільки одне: куди ж таки подалась чи могла податись княжна?"
Дельфіко посміхнувся ("як не ржавіє кохання" — напевно подумав він).
"— У Рим, — прошепотів він, тільки у Рим і там тільки вона. Там є й кардинал де Берні, амбасадор Франції, що нею цікавиться та й інші знайдуться..."