Втім ключ у кованих дверях загремів, двері розчинились і в скупому відсвіті ліхтаря, я побачив сторожа, а поряд з ним чепурного молодого офіцера, що дзвенів острогами і, спершись на шпагу, приязно посміхався до мене. А я й собі дивився на нього, чекаючи, що він скаже.
"Бадьорості, кавалере Рославець — сказав він, показуючи мені якийсь аркуш паперу, — з наказу його величності короля Неаполя і обидвох Сардиній Фердинанда IV нещодавно вас ув'язнено, однак, розглянувши вашу справу, за ласкою цього ж нам милостивого монарха та за заступництвом вельмишляхетної її величності, нашої королеви Марії-Кароліни, ви вільні! Ваша честь витримала суворий іспит! Дозвольте мені супроводити вас. Гадаю вам здокучіли наші державні кватири, що, правду сказати, досить невигідні. Але все забудеться, любий сеньйоре... Все буде гаразд..."
Приголомшити, ошелешити, зміг мене цей смаглявий чепурун, навіть на добру хвилину. Що це було: жарти, мана, чи сон?
"— Он як, — холодно сказав я, опам'ятавшись, —досить таки дивний у вас звичай ось таким способом випробувати чиюсь честь..."
"— Зволіть прийняти наші вибачення, — вклонився, солодко усміхаючись, посланець їх величності, виводячи мене і підземелля, — навіть між добрими людьми буває всіляко, однак справедливість завжди тріумфує. О, коли б ви знали, як співчувають вам і як радіють за вас їхні величності..."
Я йшов, не поспішаючи, гулким коридором. Денеде стояли гуртами, подейкуючи, стражники, що відводили нас здивованими поглядами. Звідси мабуть не часто виводили в'язнів на волю. Автім і мені важко було повірити, що я вільний. Ні, ні, цим неаполітанським лестощам я не вірив ні па шеляг.
3
Лейтенант Пієтро Дельфіко, що служив у гвардійському полку Самнітів, драгунів їх величностей королів Неаполя, обидвох Сардиній, виявився непоганим товаришем. Це був шалапут-добряга, мойого таки віку, а над усе одвертий. Серед ночі він привіз мене, і то зі смолоскипами, в мою гостинницю, а мій господар, вибігши до нас у довгополій сорочці і ковпаку, з дива не міг вийти, коли побачив мене. Це ж бо він, чортів син, побіг зразу до поліції і видав мене. Я ж не знав, що того ранку у Неаполі були розліплені об'яви, які наказували донести не лише про місце побуту княжни, але тягнути до відвіту кожного, хто міг би бути або видавався її спільником. Підляк хотів заробити свої срібленники. То ж мені вельми свербіла рука, щоб його одчухрати, проте мене виручив мій Дельфіко, який не тільки штовхнув його чоботом, та так що креатура витяглася, мов та жаба на долівці, але наказав гостювати нас, на його ж кошт, щонайкращим вином і їжею.
Господар, переляканий до півсмерті, побудив увесь дім, зігнав усю свою сім'ю і за яких півгодини нам вже почали нести паруючі миски із стравами, не кажучи про поставці вина і то доброго, бо абияке ми не хотіли пити.
"— Гай-гай, кавалере, — брязкав остротами хват — Дельфіко і озирав мене дружньо, — оце ви тепер п'єте зі мною, а може за декілька днів не схочете мене й пізнавати, бувши в гонорах. Подякуйте Мадонні за народження підщасливою зорею, автім таких як ви всі люблять, а наша папі обидвох Сардиній особливо. Будьте певні, що коли б не вона, то собацюга Де Рібас згноїв би вас у тій ямі, де ви зволили пробувати. Йому вельми не хотілося вас випускати на світ божий..."
"— А що ж король, його величність Фердинанд?" "— Король? (Дельфіко зареготався, аж лускали йому щоки). Король значить у нас стільки, що цей суціга, якою почастував чоботом у спиняку. Марія-Кароліна вирішає у нас про все..."
Бачучи, що хлопець добре відучий в усіх справах неаполітанського двору, я попросив його розповісти насамперед все, що він знає про справу прінцеси Понтійської. Контентуючи себе стравами, які носили нам заспані слуги господаря, та п'ючи його ж вино, ми сиділи самотні в господі так, що нам ніхто не перебаранчав у розмові. А вона була дружня.
Лейтенант Дельфіко охоче розповів мені про те, що вісті про прінцесу завдяки її листам, а особливо донесенням шпиків, почали приходити в Неаполь ще з Венеції, де вона начебто перебувала під опікою маркіза де Вількура, амбасадора Франції, бувши його метресою. Почувши це, я зірвався, увесь спалахнув. "— Це огидна брехня, — вигукнув я, — прінцеса ніколи не була нічиєю метресою і, якщо ви будете повторювати ці паскудні наговори, я покличу вас до відвіту, не зважаючи на моє добре ставлення до вас!..."
Дельфіко просив у мене пробачення, якщо він мене тим вразив, але ні неаполітанський двір, ані він самий — ніде правди діти, — не заходився ніколи до висвітлення моральності прінцеси, а що такі чутки були, то не його в тому вина. Дуже можливо, що було зовсім не так, може бути, що протегував прінцесу самий Версаль, але не бажаючи робити з цього явність, наказував прикривати цю протекцію начебто особистими симпатіями амбасадора. Відомо, що опіка ця продовжувалася ще в Пізі, але чомусь увірвалася і прінцеса з її почтом з її двором залишалася на льоду. Важко сказати, що її порізнило з маркізом, певне тільки одне, що її справою вирішив зайнятися неаполітанський двір як тільки отримав таємний наказ із Відня. Бо ж як Версалеві, так і Відневі, в сучасний момент, ажніяк не на руку встрявати в будь-які суперечки з Катериною. Цісаревій Марії-Терезі, її синалеві Йосифу, як і королю Людовику доцільніше передати тихесенько претендентку до престолу всіх Русей у затишний Неаполь, хоча б на деякий час. А владарі Обидвох Сардиній і так душею і тілом залежать від Відня, Парижа і Мадриду.
"— ...щоб у відповідний час говорити, що княжні допомагали й вони — великі цього часу..." гірко докінчив я.
Дельфіко мав свої погляди. Хоч він ажніяк не шанував ні свого короля, ні всіх інших, називаючи їх ледарями і кровопийцями, але справу княжни не вважав химерною. Ребелія Пугачова, як чувати вже приборкана, але становище Като-Катерини не стало певнішим, треба перечекати і принцеса Понтійська може навіть ближча до перемоги ніж хтось інший. Біда в тому, що жебрацьке королівство Обидвох Сардиній та й ніхто в цій роздертій, убогій і поневоленій Італії допомогти княжні не може. До того король Фердинанд настільки йолопуватий, як його королева — хитрюща, та й обидва в політичних справах розуміють стільки, скільки цап на зорях. Народ ненавидить Марію-Кароліну, як і її рідну Марію-Антуанету у Франції, бо також стогне від тиранії, ширства і пишноти, до якої пнуться неаполітанські голодранці, наслідуючи своїх багатіїв-родичів. Однак, коли прийшов наказ із Відня, принцесу Понтійську прийнято як рідну, королева Марія-Кароліна примилювалася до неї і називала її навіть "любою сестричкою". Можливо це якоюсь мірою було б і корисно (для справи майбутньої королеви України і Понтиди), коли б не Де-Рібас.