Я міг дати голову навідсіч, що моя промова, з якої я не відійняв би жодного слова, бо вона таки справді плила мені з душі, вчинила помітне враження. Король Фердинанд, що пережовував було свої фіги і финики та запивав їх вином, майже дрімаючи, стрепенувся і слухав мене, кліпав підсліпуватими, балухатими очиськами, а королева наставила на мене скло в золотій оправі і приглядалась з цікавістю, а навіть як мені видалось, із помітним співчуттям. Тільки бестія Де Рібас глузливо щулив очі, мовляв, бреши, бреши собі, паночку...
"Нам довподоби була справа прінцесси — промимрим король, — як і справа Стюартів, яких ми з більшою охотою бачили б на англійському престолі ніж єретиків..."
"Справа була б доброю, — сказала Марія-Кароліна, – коли б її не заступала рафінована злочинниця..."
"— Пробачте, кавалере, — перебив її знов Де Рібас, – звертаючись до мене, все було б у порядку, коли б ви мені схотіли пояснити, чому це ви себе тільки що назвали дворянином з України Рославцем, а в вашому "лессе-пассе" виразно стоїть, що ви — барон із Курляндії, за ім'ям Кеттінг? Га? А по друге — чим ви поясните, коли вважаєте так звану княжну Понтійську за таку достойну особу, що гідни аж такої вашої пасії, те, що вона не один раз, а двічі, а може й тричі разів (ми говоримо тільки те, що нам відоме), утікала з таким самим поспіхом як оце тепер з Неаполя, не лише з Парижу, але і з замку Нейсіц, і з Мангейму, і з Штутгарту? Чи відоме вам ім'я такого барона Шенка або такого графа Лімбурга-Стирума або маркіза Рошфора де-Вількура?..."
Як видно, бестія була всевідуча або мала добрих шпигунів. Вони могли бути й приятелями княжни, як я собі і гадав. Мене вразило і те, що маркіз Рошфор де Вількур, якого я мав за людину лицарську, не завагався і собі очорнювати княжну. Одначе я, як найхолодніше, сказав:
— "Не критимусь, що з уваги на прикрощі, які мене чекали б на батьківщині з боку моїх батьків, які є проти моєї пристрасті, я уживаю іншого прізвища, але хіба немало людей подорожує нині по Європі інкогніто? Що ж торкається честі княжни Понтійської, то я і надалі обстоюю її і мавши при боці шпагу, яку мені, на жаль, одібрано, зумів би її і, захистити не тільки перед вами, пане Де Рібасе, чи як вас звати, але й перед бароном Шенком чи маркізом де Вількуром, якщо і цей добродій не вагається зводити наклепи на благородну жінку. Що ж торкається графа Лімбурга-Стирума, то саме я, отсією рукою, мав колись приємність вигарбувати його мерзенну спину..."
Королева Марія-Кароліна, що уважно мене слухала, попросила мене, щоб я докладніше розповів про справу Лімбурга-Стирума, що я, не вагаючись, зробив. Сам король аж дер живота з моєї оповіді, а королева так сміялася, що аж взялася гикавкою. Навіть собаки, чуючи цей королівський сміх, почали брехати. Тільки Де Рібас слухав нахмурено, а потім пошептався з королем і покликав варту, щоб мене відвела. На цьому моя аудієнція з королем королевою Неаполю та обидвох Сардіній закінчилася, хоч я не ворожив би їй бути останньою.
Як вже дещо досвідченішому у цих справах [адже скільки ж то ось таких хитрюг-перелесниць, цокотух-сластьох, довелось мені перебачити і в Мангеймі і в Венеції; ціна їм відома], мені, далебі, можна було і осьде запримітити, що й ота губата королева з Габсбургів, споглядаючи спильна крізь своє скельце на мене, не лише спочутливо, але зальотно, також за химерами гонить, спокусити хотіла б. Не подобалось це либонь циганчукові — Де Рібасові. Я певен, що, побувши довше у тому гемонському кабінеті, я остаточно схилив би на свій бік їх величності, цур вам і пек, осина вам у ребра. Кебети у них обмаль, але зате вдосталь хисту до лінощів та блуд одіяння.
Так, чи інакше, не знав я нічогісінько, що мене, бідолаху, чекає. Темна була моя доля як ота душна неаполітанська ніч, що огортала й кляте підземелля, куди мене запроторено. Опинився я в кам'яному мішку, в тому ж таки королівському палаці, де вже мабуть карався неодин безталанний, де може довіку вже й пес по ньому не гавкнув.
В цій кам'яній труні я вештався, ходив від стіни до стіни, дрімав на прогнилій соломі, в холоді і в голоді, серед жаскої, смертельної тиші, віч на віч із приреченістю — бути всіми забутим та самотньо сконати.
А проте серед тієї цвинтарної тіши я світлів, мій дух гартувався. Так, безумовно, пазурі тиранихи Катерини, Семіраміди Півночі, сягали аж сюди; вони сягнули і по княжну і по мене. Ким був Де Рібас як не її агентом, як і всі ті хахалі, що підсадили цю німкеню до престолу? Допомогла їй і ота богобоязлива цісарева Марія-Тереза, разом з прусським королем Фридрихом, допомогли й інші більші і менші тираники, яким потрібна була ця Фіцхен-Като, злиденна дівка з мишачої нори — Цербст-Ангальту, що нині заковує в кайдани не лише народи своєї імперії, але хоче закувати і чи не всю Європу. Буде ж їм колись кінець тим усім миропомазаним! Буде й Катерині, що видерлася до трону, підсаджена штиками гвардійської мужви. Кров'ю, тільки кров'ю, стогоном і слізьми людськими прокладає вона свою ганебну стежину до володіння. Кров затовченого у Ропші Петра III, кров законного імператора Йогана VI, замученого у Шлюссельбурзі, кров мого земляка Мировича, Хрущова, Гур'єва та інших, що за правду сконали на ешафоті, кров і муки тисячей тих, що, нині з клеймами і вирваними ніздрями мандрують на Сибір тільки за те, що прагнули волі. Ні, в цьому камінному лігві, над яким зависає зловісна тінь коронованих повій, потворів — деспотів та їх шляхетських блюдолизів, іншим стану і я, що досі був легкодухим, необачним і незрівноваженим, людиною крихкою, невольником самого себе. Я буду зброєносцем новітньої Орлеанської Дівиці, моєї княжни Володимирської, що підійме прапор свободи і справедливості, визволить з ярма темряви Україну і Кривію, Понтиду і Сибір, прадавній Київ і Новгород, які ще пам'ятають колишню законну владу народу. Гей, якби то бути на волі, якби видертись з цього каземату безправ'я! Адже ж в усій Європі світає! Руссо, Монтеск'є, Вольтер, всі великі вольнодумці показали нам шлях відважних. На тиранів! In tyrannos!
Так і треба тобі, Рославче! Терпи і нікого не проси. Тільки зміна у тобі самому, тільки змужніння вирве тебе із провалля твоїх нещасть. І мені легше ставало, коли я поглянув на себе немов у незриме дзеркало холодними очима. Хотілось мені стати мужем римського тесу, з душею з хрусталю і сталі. Ця темниця мене, забутого всіми, не здолає. Так, предивним чином, я світлішав, щезала розпач, у яку я міг би попасти, аджеж навіть у цій мовчазній темряві мені ввижався шлях до волі і дії, а я йду по ньому, задивлений у погожий день...