Втім двері широко розчинилися і визирнув якийсь чолов'яга в перуці і в персиковому каптані та покликав мене недбалим кивненням пальця. Я подався за ним і опинився в просторому кабінеті, скупо освітленому канделябрами. Вікна були відчинені в ніч, то ж вітрець колихав завісами і вогнями свічок. В кімнаті було безладдя: зброя, глобуси, книги в громіздких шафах, парсуни по стінах. Чолов'яга в персиковому каптані був з виду ще молодистий, смаглявий мов циганчук, обличчя його було жорстоко-презирливе, зневажливе, видно, до всіх і до всього. Огрядна, ще зовсім не стара панія сиділа на софі, тримаючи в руках біле цуценя з довжезними вухами. Другий собака, також білий, але більший, доброї породи, дрімав біля ніг панії. При столику, з шахами, розвалившись у кріслі, сидів пуцулуватий, обважнілий панисько, із сонними очима, заплилими туком як у підсвинка. Малинова бинда йшла через груди, в мерехтів вилискували золоті еполети і пишно висяювали в мерехтів, биті діамантами. Пухкими пальцями в перстенях, цей товстопуз брав із миски фіги, дактилі та якісь орішки і раз у раз ними ласував.
"Ваші величності, — сказав циганчук, глипнувши на мене, – ось в'язень".
Я зрозумів, що переді мною король Неаполю і обидвох Сардиній Фердинанд IV. Жінка, що тримала собача і, прижмурившись, поглядувала на мене, була королева Марія-Кароліна, бо ж відразу я пізнав її по закопиленій губі, що відзначає всіх Габсбургів. До речі, вона була подібна до французької королеви Марії-Антуанети, яку я бачив на Валі Опери, тільки старша. Тая була ще зовсім финтикувата вертихвістка, а ця скидалась на бувалу цьохлю-мандрьоху. Перейшла крізь сито і решето, мовляв.
"— Скільки ж вам платить кавалер д'Еон, а скільки французький амбасадор у Венеції за ваші шпигунські послуги, га?" Промовив до мене поганою французькою мовою король Фердинанд і закусив фігою та запив вином. Я видивився на це барило: дметься як жаба на кладці.
"Я не знаю ніякого кавалера д'Еона, ані жодного амбасадора у Венеції".
"Брешіть більше, — вкинув циганчук, що стояв біля столу й пронизував мене злющими очиськами, — крутіть, але не перекручуйте. Ціла ваша зграя не варта і ламаного шеляга, але коли вже вам платять, то таки знають за що..."
"За незрівнянні принади прекрасної прінцесси Понтійської або пані де Тремуйль, або княгині Селінської, — знімецька по-італійськи заговорила королева, — ах, Фердинанде, твоя короткозорість заваджала тобі бачити в ній те, чим вона є насправді. Тільки я та ще Де Рібас [вона кивнула на циганчука] розкусили її відразу..."
"Марія-Кароліна, Марія-Кароліна — заскавулів король, — ви, далебі, несправедливі до цієї жінки. Хто як не ви вділював стільки уваги її секретарям — тому бельбасові з вусиками і тому некромантові і шарлатанові?.."
"Пробач, Фердинанде — перебила його Марія-Кароліна,— це ж ти захопився його проектами виробу золота..."
— "Неправда, — запихкотів королик, мов пищимуха, — я побачив зразу, що це шарлатанство! Тільки один Каліостро вміє витворювати золото! Ніхто інший! Я вам це двічі і тричі говорив, але ви були німі і сліпі! Я не знаю, чим вас ще принадили ці шарлатани, ці лаццароні, ці висікаки..."
— "Ви таки справді не знали кавалера д'Еона? — Перебив цю родинну перепалку Де Рібас, уперши в мене спої гадючі зікри, — а хто ви такий, власне? З чийого накачу ви приїхали сюди? Що вас єднає з цією, так званою прінцессою Понтійською або сеньорою де Тремуйль або княгинею Селінською? Де вона тепер?"
Королева залементувала, не звертаючись до нікого:
"— І погадати, що тільки на годину перед арештом ця фіндюрка висовгнулася нам з рук! Хто її міг попередити про наші заміри?"
В цій хвилині я аж просяяв: княжна не була в їх руках! Я оволодів положенням. Якщо воно ще недавно було для мене зовсім темне, бо я перебував у повній невідучості, і думаючи, що й княжна в полоні, то тепер я мав тільки єдине завдання: захистити самого себе і викрутитись будь-якою ціною з цієї нісенітної пастки. Я подбав надати обличчю як найбільшу збентеженість; думав, було, впасти навколюшки, але обмежився тільки заламанням рук і плаксивим голосом, що аж переривався від хвилювання, та заволав:
"Ваші величності! Прошу вас, ні, благаю, вірте мені, що я з жодними шпигунами, чи з будь-якими підозрілими особами не маю нічого спільного! Названий тут якийсь д'Еон мені навіть з імені невідомий. Ще меньше діла я маю з амбасадором Франції у Венеці. Я є підданий її величності імператориці всеросійської Катерини II і ніколи від нікого не брав жодних грошей, поскільки я самий — людина заможня..."
— "То ви й російський шпик", — холодно смагнув мене своїм поглядом Де Рібас. Ця бестія хотіла мене втопити за всяку ціну. Він один, бо я відчував, я добре відчував, що на короля, а особливо на королеву, моя мова зробила деяке враження.
"Якщо б не моє незавидне становище арештованого— прожогом звернувся я до Де-Рібаса, — то я вас, мій пане, за такі слова, викликав би до бар'єру! Все, що хочете можете закинути дворянинові, тільки не ганьбу ремесла, що пристоїть або нехристям або недолюдкам..."
— "Овва, — засміявся Де Рібас, — родовід д'Еона сягає либонь далі ніж ваш, мій кавалере, а проте він не гребує вивідуванням державних секретів... Та ж грошики і для дворян не смердять..." Він з іронією поглядував на мене і я бачив, що надіятись треба тільки на зичливість короля та королеви. Цей циганчук, про якого я, навіть до чорта, не знав чим він тут є і що він тут робить, не був у тім'я битий.
"Ваші величності, — знов почав я, звертаючись то до Фердинанда, то до Марії-Кароліни; — не знаю, чим прогнівила вас прінцесса Понтійська, що її я маю честь знати віддавна як персону шанобливу і достойну. Признаюсь вам чистосердо, що ніщо інше не єднає мене з нею, тільки шалена пасія, кохання безудержу і без міри, яке поневолює мене і по цей день. Тільки той, хто був молодим і мав у грудях не кригу, а полум'я, а в жилах не воду, а вино юності, знає, як діє кохання, що може жага. Я, Юрій Рославець, дворянин з України, кохаю прінцессу Понтійську понад життя, я не шкодую ні сил, ні снаги, щоб упасти їй до ніг. Не цікавить мене ні царственне її походження, ні її політична справа. Якщо б я побачив її не в ореолі маєстату, а в жалюгідному жебрацькому ганчір'ї, то й це не змінило б мойого почуття. Задля неї бо кинув я напризволяще усе — сім'ю, вітчизну, батьківський дім, друзів і тиняюся оце по світі, слідом за нею, навіть не ждучи взаємності; терплю всі прикрощі життя на чужій стороні; іноді — як оце недавно — наражаю не тільки майно своє, що про нього не дбаю, але і життя, бо не двічі, а може й не тричі чатували на мене небезпека, навіть смерть із рук лихих людей... Чи ж у тому є якийсь злочин, ваші величності? Чи ж за це моє щире почуття я заслужив собі ось такий ганебний стан, в якому я зараз? Утрата честі і свободи? Прошу вас, ваші величності, дайте мені на це відповідь..."