Я відпустив дуринду, ткнувши йому в руку цехіна за добру вість і повернувся до себе, щоб прикинути, що це все означало та яким вітром могло княжну пригнати до Неаполю, ще й у такі гаразди.
Що більше я думав, тим смутніше ставало мені на душі. Насамперед іти ось вже зараз до Палаццо Джуліо я не міг. Не тільки тому, що мене могли просто не впустити, бо я не сумнівався, що з княжною приволоклися сюди і мої приятелі, грець їм у бік, які ажніяк не зроблять приємних мін, коли мене побачать. А з'явитись у такому вигляді, як я був зараз, без належної мойому станові презенції, це означало загирити справу, не тільки мою, але і графа Орлова. Якщо княжна пробуває тут у таких гонорах, то яким же безштаньком виглядав би я при ній і хто йняв би мені віри, включно з нею самою, що я емісар графа і адмірала? Ні, я повинен був перш усього сповістити Афендика, який вже в Римі, одержати від нього гроші, а тоді тільки показатись на очі Володарці Понтиди. Однак, свідомість того, що я перебуваю з нею під одним, таким блакитним і любим небом, [але не можу її побачити, не можу припасти до її рук] жбурляла мене в шалене пересердя, не кажу, — смуток. Друга справа, яка мені завдавала гіркого клопоту, це те, що княжна, за всіми ознаками і, зовсім певно, за справою відомих мені шальвір, встряла в чергову інтригу, яка їй так потрібна як собаці п'ята нога. Леле, леле, до чого здалось їй оте постійне інтригування з кожним стрічним, як хочби, до чорта, і ці неаполітанські королики? Щоправда, королева Марія-Кароліна була донькою імператориці Марії-Терези але такою ж її донька була і герцогиня Парми, а що про неї говорили? Та тільки спльовували, бо ця фльондра загирила не лише власне ім'я своєю поведінкою розпусного бабиська, але і всіх Габсбургів. Не кращою була і ця Марія-Кароліна, щоб її дідько схопив! Скільки їх, цих коронованих ледащиць траплялося на шляху княжни і завжди вона вірила їхнім облесним посміхам, щоб потім гіріко попектися. Єдиний, хто користав з цих гостювань і протекцій, це були шамбеляни княжни, що їх мало було назвати плутягами. Їм ішлося тільки про своє власне влаштування, нехай хоч і на часинку, а де їм була в гадці справа княжни, задля якої і Орлов і Афендик та й я рискуємо своєю честю і головою?
Ні, цим авантюрам прийде таки кінець; я ходив із хвилювання по моїй кімнаті, думав, думав, не спостерігаючи, як минув день і прийшов вечір і за вікном лунали пісні ледарів і волоцюг, які, до дідька, так хороше співають як було у нас співають та ще й приворожують, хоч мені зовсім не було ні до пісень, ані до розваги. Я, може вперше за весь час від Венеції, починав розуміти, що кожна прогаяна хвилина — це ціле поліття, я вперше починав іти до голови по розум, постановивши собі, що тепер всі гулі, всі теревені, весь цей дріб'язок, який займав мені час, треба раз назавжди відкинути геть і взятися за діло з усією повагою, зметнути з дороги все, що перешкоджає в тому. Це велить мені саме Провидіння, яке привело мене, нехай і манівцями [в тому вже я самий винний], просто до княжни.
Втім я почув на сходах і біля моїх дверей чиїсь важкі кроки. Двері в мою кімнату відчинились і серце моє зненацька впало: я не віщував собі нічого доброго з того, що я побачив. На порозі стояли два офіцери, дуже похмурого погляду, за ними декілька солдатюг із багнетами на фузіях, а за ними ховалась паскудна мармиза — господар моєї гостиниці "Під Сонцем". Він пощипував собі ріденьку борідку і глумливо позирав на мене.
"Це ви допитувались сьогодні про місце побуту так званої прінцеси Понтійської?" — сказав пихато офіцер, без слова привітання.
Самозрозуміло, що у мене і в гадці не було відпекуватись; так, певно, що розпитував, а що таке?
"— Значить, ви признаєтесь, — вицідив чепурун-офіцер і чорним напомащеним вусом, — ото ж, збирайтесь і підете і нами. Іменем короля Обидвох Сардиній, його величності Фердинанда Четвертого, ви, сеньоре, арештовані".
"Яким правом? Чому? Зірвався я, спалахнувши. — Тут щось набріхано! (Я глянув у бік плюгавої личини-господаря). Нема сумніву, що цей під ляк, а йому це з очей видно, щось набрехав... Я розчавлю його як блощицю. Адже мені не було чого звірятись цій підлоті, хто я... Авже ж не шахрай якийсь... Автім і сама прінцеса Понтійська скаже вам і посвідчить..."
"— Киньте вдавати з себе дурника, грубіянсько перервав мене другий офіцер, — тая прінцеса того самого поля ягідка що й ви, ця мальована, шахрайська прінцеса. Гадаю, що не захочеться вам більше хизуватись знайомства з нею. У нас, у Неаполі, сеньоре, шахраїв не люблять, у нас, добродію, не панькаються з шахрайською голотою..."
"— Та ще й із англійськими шпигунами, — озвався чепурун з аксельбантами, мабуть королівського ад'ютанта, — ану, гайда з нами..."
Солдатюги з наїженими багнетами, видно, раді були б стусонути мене, оточили і шарпнули, хоч я й виривався. Ми подалися долі. Як я все це прочував! Біда знов стряслася наді мною, а мабуть і над княжною, та й раніше, ніж того можна було сподіватись.
2
Повели мене до якогось похмурого будинку, чи не до казарми, навкола якої вишикувались або маршували вояцькі лави. Офіцери поводились зі мною грубіянсько, видно, мали мене за важливого злочинця. Увійшли ми не з головної брами, а з задвірків, проте по вартових, що стирчали осьде на кожному розі, я бачив, що приведено мене неабикуди. Ми йшли коридорами все далі й далі, кроки наші лунали під громохким склепінням, хто зустрічався нам, глядів на мене зловороже і мені навіть штутгартське поліцайпрезидіум та рагузька тюрма, де я недавно карався, видавались веселішими. Нарешті ми спинились біля високих дверей, під якими стирчали здоровенні алебардники. Мене введено в невелику кімнату з рядом крісел під стінами та з мальовилом якоїсь баталії. Ясно, що це якийсь палац. Я підійшов до вікна і хотів було сісти на підвіконня, але офіцер сердито тьхукнув на мене і треба було стояти, переступаючи з ноги на ногу, таки довгенько. Якісь мармизи, військові і цивільні, також і виряджені дівки та панії в атласах і люстринах, лакизи, та й ченці у підрясниках, пробігали, шепотілись, мугикали і щезали, а за вікнами вже була важуча, налита шкваром, утомлена ніч. З того усього я попав в одеревіння. Мені було все одно, що буде зі мною, я вже так звик до химерностей моєї безталанної долі, що міг би тільки дивуватись, що й тут в цьому нікчемному Неаполі мені нічого не сталося. Теперішня моя халепа, напевно була зловіснішою, ніж усе, чого я досі зазнав.