Чортів син тепер насміхався з мене. Не досить того, що я його годував, мов того кнура, догоджав йому і одягом і цехінами, які він вибирав із кишень, коли чистив мої одяги, не досить, що моїм коштом він користався принадами Чечілії Монтефіоре, але так підло ще й обікрав мене! Що ж, довелося стиснути зуби і приректи собі раз назавжди не робити ось таким людям добро.
Хоч мене відмовляли статочні люди у Віареджо не братися до Неаполя морем, всежтаки, зваживши, що узбережжям подорож була б не легшою, до того ж напевно небезпечнішою, бо там кишіло від опришків, я таки вирішив плисти. Маючи в пам'яті історію мою з морейцями, я тепер був дуже обачний і двічі зважив та тричі змірив, поки не підрядив одного генуенця, — власника бригантини, щоб він мене відвіз до Неаполю. З цим генуенцем, якого я й так поганяв, не шкодуючи цехінів, ми вийшли в море, покинули цю нужденну діру Віареджо, де, до речі, нещодавно стояла ескадра адмірала Орлова і мешканці не могли віджалувати їм його, ані його офіцерів, які тут добре попиячили і побенкетували. Тим то і до мене відносились, і в господі і в порті дуже ввічливо і навіть запобігали переді мною, бо я не крився з тим, що й я офіцер морської гвардії щедрого графа. Що ж до генуенського капітана, то він не знав, де мене посадити і дав мені найкращу каюту, яку мав, а сам перенісся до спільної халабуди з посполитими морцями.
Проте це все була комедія, поки ми не виїхали з Віареджо. Як тільки ми опинилися в морі і береги ледь-ледь мріяли на виднокрузі, поведінка капітана та його підвладних цілковито змінилася. Генуенський злодюга кляв як швець, вмовляючи в мене, що я його підманув в усьому, що він через мене затопить свій корабель, бо виїхали ми в день якогось святого, в який зовсім не годиться плисти, називав мене шпигуном і погрожував, що продасть алжирським піратам, якщо я не додам йому більше цехінів до домовленої заплати. Що я мав робити? Зрозуміло, що я мусив задовольнити ланця, але цього не було досить, Він не те що кожного дня, але сливе щогодини підвищував заплату за мій проїзд під різними приводами, до того такими нікчемними, що просто не хотілося слухати: він, мовляв, через мене вже терпить покару долі, бо йому, і щогла зламалася і вітрило тріснуло і котрийсь морець звихнув собі руку і вода затухла і м'ясо обсіли мухи — шальвіра в очі знущався з мене. Я платив, поки міг, коли ж у мене не стало більше цехінів і коли я, сам, розсердившись, почав погрожувати, що про все доповім у Неаполі і внесу скаргу на гундсвота, бандитюги взяли мене за руки і за ноги, вкинули мене разом із дещицею моїх бебехів у човен, підвезли до берега і висадили. Такого злодійськоїв і чортячого реготу не чув я ще ніколи, яким ці волоцюги прощались зі мною. Далебі, мені навіть приходило на гадку, що хтось їм окремо заплатив за те, щоб вони так мене оциганили. А що було робити? Я взяв із собою з моїх речей, що міг, решту кинув на поталу і поплівся берегом до найближчої рибальської оселі, звідки мене на гарбі доставили до Чівіта Веккіа, богом і людьми забутої глушини, де жили рибалки та мабуть розбишаки. На щастя, ніхто з них не знадився на моє добро. Всі цінніші речі свої я запопадливо поховав за халяви, а вбивати їм мене не було жодної рації, бо не було чим поживитись. За невеликий золотий ланцюшок якийсь абат, якого я зустрів, відступив мені свого віслюка і ми з бідою доїхали до Неаполю.
Місто, в якому я тепер опинився, звичайно, хороше. Вид на море, на затоку, на Везувій, що злегка курився, як куриться завжди, чудесний. Але мені було не до оглядин гарних краєвидів. Мені було і не до свят, що в їх розпал я якраз попав у Неаполі.
Настрій мій був катівський: насамперед у мене майже не було грошей і я повинен був удатися до моїх вже призабутих, давнішніх заходів, тобто до заставлювання клейнодів, а крім того, злодійство Зогу позбавило мене майже усієї гардероби. Не кажу і про те, що в Неаполь я вткнувся як у мурашник, мені вщерть чужий — ніодного знайомого обличчя, на якому б спинити погляд, ба, більше того — все тут в такій самій мірі розлічене на обшахрування і спантеличення дурнів, головно з іноземщини, як і у Венеції. Панії — фльондристі і з-біса хитрющі, чоловіки один до одного — шахраюги і ледарі, які тільки і дивляться, якби їм полакомитись твоєю кишенею.
Що ж до княжни, то мені не треба було, як я зразу побачив, кидатись у всі боки, як це було деінде. Не встиг я ввійти, ще запилений білою пилюгою, в господу, як її ім'я хтось голосно вигукнув у гурті п'яниць. Видно, в Неаполі вона була відома. Дещо просвіжившись, обмивши з себе куряву, я зійшов униз і розпитався, повагом і обережно, власника господи про княжну, або як її тут називали "Прінцессу Понтійську".
"— Еге, — подивився на мене підозріливо господар — [ ця дурнюша і каверзна либонь потвора, яка очевидячки до мене, що з'явився на віслюку з невеликим клуночком, не прив'язувала великої ваги], а хто ви такий будете, молодий сеньйоре, що питаєтесь за такими високими особами"
"— Хто я такий, ти згодом довідаєшся, дуриндо, — скипів я, — покищо можеш собі почитати за честь, що я тішився в твоїй собачій норі. Скажи мені розважно все, цю знаєш про прінцессу Понтійську, де вона живе і що робить, та як давно..."
Моя мова і насуплені брови мабуть вдіяли своє, бо креатура змінила свій нахабний тон і розповіла, облизуючи свої масні губи, що такої шляхетної особи Неаполь ще не гостював, що прінцесса є ніким іншим тільки гостею самих його Величності короля Фердинанда і королеви Марії Кароліни, які без неї не можуть пробути ніодного дня і навіть часто їздять з нею в одній кареті, що живе княжна із своїм почтом і своїми секретарями (леле, я знав вже про кого це мова!), в Палаццо Джуліо, який оберігає варта, віддаючи княжні королівські почесті, що княжна мусить бути багата, з біса, бо їдучи по місті, іноді наказує своїм лакеям кидати пригорщами монети в юрбу і не було такого лаццароні, який би з її рук не дістав щедрої подачки, особливо, коли вміє добре заспівати. Прінцесса пробувала тут оце вже добрий місяць, який їй минає серед свят і феєрверків, а як довго буде — невідомо, бажано, щоб як найдовше, бо не тільки королівському двору, але і усьому людові вона мила як рідна.