3
Отож я знову поринув у лиховісний світ. Другого дня я буа Нюрнберзі, а на третій добився до Мюнхену, звідки, не гаючись довгенько, подався на південь, через Зальцбург, через Іннсбрук, Тироль, до Швейцарії. Більше ніж тиждень минуло, поки я опинився у Женеві. Осьде я зітхнув зовсім вільно. Правда, я ні разу не в'їздив на територію Вюртембергу і ледви чи чатували на мене гончі листи в Баварії Проте вибратись чим швидше з Німеччини було конче погрібним. Надто багато горя і лиха бачив я у Німеччині, щоб жалувати за нею. Ніде я не натрапив на слід княжни Володимирської, Христанека чи Доманського. Життя скрізь плило повагом, тільки іноді пилюга, знята поштовим диліжансом, нагадувала замисленим містам та містечкам, що десь існує інший світ — смілий і бунтарський.
Злидням люду придивлявся я до несхочу — скрізь цей люд був пригноблений журбою і бідою, кляв імператорів, королів і герцогів за здирства, за своєвілля, за неймовірні податки, за зняті ними, нікому непотрібні грабіжницькі війни, за солдаччину, що вешталась усюди купами і грабувала народ. Проте цей німовний люд жив як і споконвіку: стогнав і терпів, чекав судного дня, насамперед на всіх миропомазаних своїх володарів, на лихварів, на імперських здирщиків.
Моя подорож була без пригод, без турбот, без спіху. Коли б моя охота, то не в одному Мюнхені, чи Розенгаймі та й в багатьох інших графських і баронських оселях, міг би я бути жаданим гостем для солом'яних вдовиць і для ласих на гріх горожанок. Я, з біса, жодній з тих швабок чи баварок не йняв би віри, навіть уздрівши їх з поясом дівицтва, а, що там казати, з книжочкою віршів та з потупленими очима. Гай, гай, такий вже наш вік...
Але, більше ніж ці дурниці, цікавили мене події в світі, в який я вирвався після довгої відсутності. В Гайльбронні я був одірваний від усього, немов той Робінзон Крузо на острові, не знаючи що діялося при дворах, у столицях, чи на полях битв. Може й звик би я до такого блаженного стану, який би звільняв від усіх громадських обов'язків та від турбот про справи того ненаситного світу. Однак, бувши з княжною, я мимохіть так утягнувся у чорторий політикування, що тепер навіть прагнув би сновигати в ньому як риба. Це стало для мене другою натурою. На пошті, в кареті диліжансу, в господах при великих шляхах, я прислухався, що говорять люди між собою, кур'єри, фельдєгері, радники; іноді встрявав і сам у розмову, а тоді мої співрозмовці, дивуючись деякій моїй освідомленості, брали мене за інкогніто якоїсь палацової особи або чийогось секретного висланця так, що мені іноді доводилось прикушувати язика, щоб не накликати на себе непотрібної підозри.
Наш бо вік, це не лише вік величезної легкодухості, але й кабали, в яку раз улізши, не легко вилізти. Бувши в Мюнхені, кинувся я до кавярень, де міг переглянути газети з усієї Європи, щоб нашвидку таки бути в курсі подій. Досить докладні відомості я зміг вичитати щодо ребелії Пугачова, якого ніяк не могли приборкати царицині генерали, з чого закордонні газети злорадісно хихотіли. Цей козацький ватажок з армією добре озброєних козаків та башкирів вже підсувався до Москви, обнятої тривогою. В газетах говорилось про те, що Катерина вперто націлилась на Константинополь, та заходиться біля поширення кордонів імперії далеко на Захід. Англія, Франція, Пруссія — насторожені. Вирує і в Польщі. Отож хмари громадяться на обріях Європи; мир, в якому ми живемо, це тільки омана; кабінети всіх держав горячково готуються до хуртовини, яка може зненацька громами і блискавицями розкроїти землі і моря.
Відклавши газети і кинувши монетку на стіл за недопиту каву, я вийшов прожогом на вулицю і, крізь передосінню мжичу, крізь ніч, безцільно мандрував між Зендлінгенською і Кардовою брамами, ішов аж до Ізару, що шумів між скелями. Я повнився мріями, які кожна стороння людина, коли б тільки їх знала, назвала б шаленими.
Княжна, очевидно, не могла бути байдужою у цей час. Це, далебі, настав її час, коли вона могла б зовсім легко заволодіти престолом і то не лише Понтиди, а й усього Сходу...
Прибувши в Женеву, я підрахував свої гроші, що могли б мені вистачити на скромне життя і до зими [тепер вже починався вересень] та привів себе до кращого вигляду після подорожі, щоб не позбавитися шляхетнішого та освіченішого товариства, головно чужинців. На кожному кроці в Женеві можна було почути про Вольтера і Руссо, які проживали в Швейцарії, а тому в надлеманське місто перлося безліч відвідувачів, не тільки з близьких, але далеких країн. Можна було стрінути і земляків, але їх я дбайливо обминав.
Однак ці два філософи і енциклопедисти та їхня слава мене не цікавили. У мене було інше на думці. І я, взявши під паху еспантон, відшукав доброго майстра фехтувального мистецтва, пана Ларньє, та попросив його, за доброю оплатою, навчити мене як слід володіти шпагою і рапірою. Він був добрий учитель, а я пильний учень. В часі, коли я виїздив до Венеції, після трьох тижнів навчання, пан Ларньє сказав, що з моєю силою удару, добрим оком і наступальним духом, я можу ставати навзаводи з кращими фехтувальниками будь-якої країни.
Я залюбки віддавався цьому ділові, цілими днями вдосконалював руку й око. А крім того всього, добре привернений до здоров'я, ще в Гайльбронні, а особливо осьде, серед гір і над чудесним озером, я набрав сил, що міг би зім'яти будь-якого супротивника.
У вільний час я грав у біліард, проходжувався понад Леманським озером, заходив у кав'ярні, де збиралось чимало иайрізніших людей, але не встрявав надто у розмови з ними, бо хоч у Швейцарії мене ніхто, а то й ніхто не міг би досягнути, обачність у розмовах була вказана, тим більше, що, як мені говорили в гостинниці, в Женеві шпиків траплялося чимало.
Майже напередодні мойого виїзду з Женеви, я вирішив таки відвідати старого вільнодумця Вольтера у Ферне. Власне, потреби в тому особливої не було, але бути у Швейцарії і не побувати в господі великого вигнанця і мудреця, що так умів висміювати всіх, а найбільше себе, було б таки недоречним промахом, тим більше, що деякі його твори я читав, а його осуди сильних світа сього, в міру того, як я їх сам пізнавав, мені дедалі більше подобались.