Отож я пішов на пошту, щоб замовити собі постшеза або приєднатися до когось, хто їхав би у Ферне. Раптом мене хтось узяв за лікоть. Це був ніхто інший як мій давній знайомий, пан Афендик.
"Не раджу вам їхати у Ферне, — проскрипів він, — пан Вольтер не приймають, бо захворіли, а може просто на них найшла така планида. Дарма тільки проїдетесь".
"Чи ваші відомості певні?" Спитав я, нахмурившись. Лисюра вишкірив свої жовтаві зуби. "Мої відомості завжди певні, ваша милосте Рославець, завжди з першого джерела. Племінниця пана Вольтера, мадемуазель Деніс, що закуповує ярину у знайомого мені огородника, хіба не найкраще джерело?"
Ми пішли геть від поштової станції взбережжям над озером. Я мовчав, а личина огрядно виступала, ніде не поспішаючи, але з під ока озираючи мене. Одягнений був цей панок у всьому чорному, шпильки у його жабо були із самоцвітами.
"Я зовсім, і то довгенько, втратив вас із виду, мості Рославче, — почав він, — я був у Парижі і в Гаазі, в Копенгагені і в Берліні. Куди мене тільки не кидала доля і мої обов'язки. Тимто я не міг поспішити вам з допомогою, коли ви знов, — гай-гай, — попали в неприємну халепу. Справді, доводиться щиро вам співчувати, але ніхто не заперечив би, що ви тільки завдяки відвазі вашій вийшли з води сухеньким..."
— "Не дуже, сказав я, — нога моя ще дає знати про себе, а крім того..."
"— Ви втратили з обрію вашу, о леле, вибрану серця. Вашу вірність в цьому легковажному сторіччі треба лиш подивляти. Потіштеся, бо і я не знаю, де знаходиться княжна Володимирська, сиріч графиня Піннеберг, сиріч.... Вона щезла із Штутгарту і невідомо куди..."
Я посміхнувся про себе: очевидячки Афендик таки не знав про намір княжни переїхати до Італії. Ми чимчикували берегом. Мжичило. Афендик загорнувся у плащ.
"Що ж до вас, мій дорогий, продовжував він, то мені їй же богу, наверталась сльоза, коли я чув про всі ваші злощастя. Але що ж? Це достойні плоди вашої нерозважності. Я про це говорив вам у Парижі..."
"— А може б ви таки перестали проливати ваші фарисейські сльози, пане Афендик?" Глузуючи, поглянув я на нього.
"— О, ніяк не фарисейські, а найщиріші сльози земляка, що вболіває над рідною, до того ж такою цінною молодою людиною... Для вас не повинно бути несподіванкою, що цей ваш Христанек — це не лише шулер і заведій, але й підлота, який вас продасть за копійку... До речі, що з ним?"
"Востаннє я його бачив під муром хурдиги в Штутгарті, коли ця креатура покинула мене напризволяще..."
Мій голос аж усох, бо лють знов закипіла у грудях. Афендик похитав головою.
"Чув я, чув... Його вже бачили в Мюнхені в одному її одному ігорному домі, — сказав він, — але в Баварії йому попастися небезпечно, бо кінець кінцем і баварський електор дає "Ні і раду з шахраями... Тепер шальвірам приходиться іи юди круто. У мене є вістка що й ваш другий добрий знайомий все таки викрутився з халепи, яка його чекала б у Штутгарті. Він вже виступав у Сальцбурзі під іменем барона Штакельберга, поки там його не застукали. Ви ж бо гаки справді не знаєте, хто такий Доманський. Це ж шпигун короля Фридриха. Він працював для секретної служби Пруссії ще здавен. Але прусаки позбулися його, довідавшись, що він дещо із їхніх секретів продає також і міністрові Кауніцу у Відні. А то б до кінця віку сидів би він у льохах Квендлібурга або Магдебурга, що йому і належиться. Ви бачите, з якими людьми ви мали діло, кавалере Рославець."
"— Коли ви про все так знаєте, то скажіть, що з Монтеги Уортлем? Спитав я.
"Монтеги? Непутящий цей хлопець попав у біду так, як і ви. Хоч французи його віддавна підозрівали у зв'язках з кавалером д'Еоном, ви либонь чули про нього? Отож взяли його серед ночі, щоб запроторити прямісінько в Бастілію. Він, правда, платить не за свої гріхи, а за інших. Спитаєте, за кого? Звичайно ж, Доманського, бо той накладав не лише з д'Еоном, але і з прусаками і з Кауніцем і д'Егійоном..."
Я аж спинився: так вразило мене те, про що безжурно, вимахуючи тростиною, говорив старий лис. З озера віяв гострий вітер і ніс у Афендика почервонів, а я щільніше загорнувся в кирею.
"Так, так, кавалере Рославче. Ніколи не лізьте в воду не спитавши броду... До цього товариства додайте ще вашу славетну королеву Понтиди або княжну Алі-Емет, чи фройляйн Фінк, чи Шенк, як вона насправді зветься, то маєте компанію невеличку, але чесну..."
"Мовчіть, пане Афендик, — спаленів я, — ви не знаєте княжни, хто вона і що. Я можу поклястись вам моїми батьками і всім найсвятішим, що вона до шпигунства Доманського і до шальвірства Христанека не має жодного відношення..."
"Чиста та біла, мов той сніжок, еге ж... — з'їдливо засміявся той чуприндер в окулярах, — що ж, нехай буде по вашому. Але якби там не було, її справа програна. Ніхто їй не дасть шеляга і звідусіль її гнатимуть, як заблуканого собаку. Не поможуть їй ні її маніфестики, ні епістолярії, які вона розсилає по всіх усюдах і закамарках. Невже ви гадаєте хоч на хвилину, що будь-хто з потентатів чи прінців у Німеччині, чи деінде, трактує її серйозно? Невже ви не доцінюєте сили і розуму нашої імператориці, милостивої нам Катерини ІІ?..."
Він глянув на мене допитливо.
"А Пугач?..."
Афендик люто скривив свою лисячу мармизу, спаленів аж закашлявся.
"— Кавалере Рославче, не грайтеся з вогнем, прошу я вас. Не забувайте, що у когось руки значно довші від ваших і прийде час, коли ви не матимете нічиєї протекції над собою. Нічиєї! — підкреслив він, — і ніхто за вас не заступиться, навіть той ваш іменитий протектор Розумовський, який, до речі, не знає, куди йому чоло сховати від сорому за вас... Пропадете, їй же богу, як муха в окропі, те я вам кажу. Жоден опікун, який би ще може сьогодні трапився, не бачитиме у вас сентиментальне хлоп'я та не видобуде вас із ваших халеп, а навпаки, ще й дорадить, щоб вас утопити. Схаменіться, юначе, ще не пізно. Як земляк раджу вам, схаменіться..."
"— А що ж я маю робити?"— З посмішкою глянув я на нього.
"Що? Те" що я вам двічі говорив. Княжна ваша, ніде правди діти, як той Фенікс: у воді не тоне, а як згорить, то з попелу вирине... Не заперечую, це деякий клопіт для Петербурга. Миршаве воно і нікчемне, а як тая муха бренить. І собі і всім користі мало, а порядним людям тільки клопіт, та й сусідові на сміх. Хто їй поможе? Поляки-конфедерати? Радзивіл "пане коханку"? Та їх от-от зметуть, або куплять кожного поодинці. Може Кауніц? Або найхристиянніший король Франції? Або Фридрих II? Ще хто? Ні, кавалере Рославець, порскне ваша княжна як та жаба, що надималася? Невже ви, ось так між нами, ще вірите в її царственне походження?"