Снились мені у ті ночі мої батьки, які з'являлись і хитали смутними головами, дивились на мене своїми добрими очима і шепотіли: "Бідний Юрію, бідний синку ти наш, чом же ти так відбився від рідного дому, навіщо ти пішов сновидою у цей чужий світ, чом забув нас, — що тебе злеліяли? Чи лихо тебе прогнало з дому? Чи не мав ти вдосталь їстоньки і питоньки? Чи не дбали про те, щоб тобі було хороше походити і баским коником на наших, прадідівських луках і левадах вигравати? Хто приворожив тебе, синоньку ти наш, хто тобі кебету відібрав? Скажи нам..." А не одержавши відповіді, сумовито відходили вони, і залишався я знов сам і снились мені тоді вже зовсім інші, моторошні сни: що пливу я човном по бурхливому морі і тримаюся хисткої щоглоньки, а хуртовина шаліє і жене хвилі, сірі, невблаганні, а я сам-один із стихією борюся і нема мені порятунку нізвідки, тільки з темряви вирина начебто скелястий острів і людина, з обличчям Люцифера — кличе мене і кидає мені мотузок для порятунку... Тоді піт обливав мене, холодний, і я прокидався і верз несусвітне, аж поки ласкава рука Анни мене не заспокоїла і сама вона дивувалася, звідки це на мене такий пристріт, таке чатування злих сил?
Я розповідав їй про себе, але звичайно не все. Вона слухала мої оповіді про мою далеку батьківщину і сама дивувалась, навіщо я покинув її, коли не було на це жодної потреби, бо, коли я розповідав про табуни козацьких коней, про лани, які не з'їздив би за день, про зерно, яке сипалось із золотих снопів у клунях, то вона тільки сплескувала руками. Осьде, у Німеччині, таке життя мали тільки багатії. Вона не могла зрозуміти, навіщо мені треба було виїздити аж до Страсбурга по науку, бо їй було досить і церковної школи. Але зрозуміла вона все, коли я їй оповів п'яте через десяте про княжну. Кохання бо однакове скрізь, казала вона, чи в Німеччині, чи на Україні, чи в Гайльбронні, чи в Людвігсбурзі. Я збагнув, що слухаючи мене, вона заздріла княжні і зненавиділа її та вважала мою жагу чарами лукавої жінки. Автім я не певен, чи й вона сама, не намагалася мене приворожити чортівським зіллям. Може і вона була відьмою. Бо вона була із Шпессарту і, сміючись, говорила мені, що там майже всі дівчата — чарівниці і знають заговір. Що ж, може я її і любив по свойому, як люблять із вдячності. Вона була пломінна як рання заграва і мило було обіймати і цілувати її та зазирати в її зелені очі, що в них відбивалися глузливі зорі. Тіло її було біле й міцне, рамена перлисті і тугі, грудь висока і ніжна, а в ній усій аж переливалася дзвенюча кров, червона як вогняне вино. Але це було тільки забуття, а не справжня моя любов, бо навіть у хвилини, що здавалися нам тільки нашими, увесь час хтось був коло нас і шепотів і шамшів сукнями і сріблисто сміявся, а я добре знав: це була коло нас моя княжна. Тимто Анна не вірила моїм вривчастим словам. Вона знала, що у мене на думці і знала, що ці мої палкі цілунки лише за її добре серце.
Так міцнів я з дня на день, виходив в окіл і походжав гаями і луками гайльбронськими, грівся проти сонця і купався в прозорій ріці. Ходив я з дядьками Анни і в місто, у пивницю під ратушею, і в господу, і пив з ремісниками і з бюргерами, знайомився з добрим тутешнім людом і вони всі полюбили мене та часто говорили: "Гей, Георг, гей, Георг! Та залишайся ти з нами і вчися якогось ремесла, а ні, то бувши письменним, ставай за писаря в суді чи в ратгаузі і приймемо тебе як свойого, а ще як станеш чоловіком Анни, то візьмеш за нею добрий посаг і люди тобі допоможуть порости добром, тільки залишайся, не йди нікуди, Георге, тут бо твоя доля". І таке і інше всі говорили, бо знали як залежить Липі на мені і дехто знав вже мою історію і проклинав відьмака-герцога, а Анні кожний хотів порядного жениха, аджеж вона була доброї слави дівчина, моторна і роботяща. Що я на це міг сказати їм? Що міг сказати їм біс, який сидів у мені і торочив увесь час, щоб я нікого не слухав, тільки самого себе. Я повертався додому з гулів у господі, ішов потемки до свойого ліжка, а знав, що у темряві мерехтять чиїсь очі і за мить завертиться мені голова і так хмільна від того нетерплячого і податного тіла, яке чекає мене вже давно. Рівно кував годинничок на полиці, шаруділи цвіркуни і вовтузились миші, ходив по горищі домовик, місяць заглядав крізь шибки і слав срібну стежку по підлозі, а я лежав собі і думав і билось коло мене серце тихої Анни, а я раптом зривався і біг до дверей: мені здавалось, що вулицею проїхала карета княжни, спинилась і княжна кличе мене, визираючи з віконця...
Та помаленьку прийшов я до здоров'я. У мене залишився ще материн перстень, який я ховав про всякий, найгірший випадок, залишилось ще декілька клейнодиків і золотий дармовис. Після деякої надуми і з великою неохотою написав я таки у Страсбург до Петра Розумовського, бо знав, що він буде там до осені і просив надіслати мені дещицю готового гроша. Доручив я йому теж написати до моїх батьків, не втаємничуючи ажніяк про це старого графа-гетьмана, що я, мовляв, живий і здоровий, кланяюсь їм до ніг, прошу батьківського благословення на все добре, що скоро повернуся, але поки що затримуюсь із-за деяких моїх справ. На цього листа, я чекав відповіді з яких три тижні, хоч Страсбург не так то й далеко. Розумовський надіслав мені таки сто дукатів, але довго допитувався мене, в чому врешті-врешт справа і що я собі думаю та чи не боюсь відповідальності, бо і його запитував вже резидент у Страсбурзі про місце мойого побуту і що я за людина та яка моя поведінка. Сам він підозрівав любовну історію і застерігав мене проти жіноцтва як лише міг; на його гадку всі тутешні жінки не були варті уваги. Всовіщав мене негайно повернутися і взятися за науку.
Читаючи цього листа я тільки похихикував. Цей паничик Петрусь, який і кроку не міг зробити без гувернера, який за книжками і музикуванням світа божого не бачив, брався учити мене як жити. Про це я міг би йому таке сказати, що він тільки б вуха розвісив. Але я подякував йому за гроші, обіцяв їх скоро повернути, хоч ажніяк не уявляв собі як, і промовчав про всі його повчання. Нехай ламає сам собі голову. За його гроші я купив собі знов кращий одяг, і коли повернувся з крамниць та від кравця, то Анна з дива сплеснула руками, а бюргери, визираючи із-за парканів тільки повиймали люльки з ротів. Незабаром пішла по всьому Гайльбронні поголоска, що я граф чи князь із самого Петербурга, який утік і ховається в Німеччині, бо імператориця Катерина надокучала йому і він відмовився від своєї кар'єри "нічного імператора". Таке й інше говорили, а я тільки реготав. Посумніла лиш моя Анна, бо знала, що це наближається час розлуки. Плакала вона нераз поночі, але сміялася до мене крізь сльози, бо казала, що хоч одну мить бути зі мною, то за все життя їй здається. Про те, щоб я лишився, ніхто вже не говорив. Мовчав і я, бо тішити дівчину не дозволяло сумління і я знав, що хоч розум мій і наказував би мені залишитися, так серце, завжди неслухняне, поставить на свойому. І шкода, що я не залишився. Шкода, що я не подався з Анною в тихий, зелений Шпессарт, де в лісі пересміхуються лісовики і русалки. Була б моя доля щасливіша, знав би я з цією дівчиною мир і втіху в коханні. Але мене з дня на день підганяв біс і нарешті одного вечера, коли Анна зо своїми дядьками пішла у гостину до якихсь далеких родичів, на хрестини, чи на весілля, я миттю зібрав нечисленні свої речі, накинув плаща та насунув капелюха і побіг під ратушу, де на пошті стояв уже диліжанс о Фюрту, в якому ще було для мене вільне місце. Через Фюрт і Мюнхен я гадав прямувати до Женеви, а потім до Венеції. І виїзжаючи з Гайльбронну, я озирнувся ще раз позад себе, щоб побачити невелику гірку і дімочок під в'язами, де жила Анна. Я зітхнув, бо знав, що колись ще тужитиму за нею. Може я зрікся свойого щастя, може я тільки згодом збагну, що я втратив. Але так уже буває в житті, що те, що маємо.— не цінимо, а втративши, сумуємо за ним.