Молодий офіцер біг за нами, і вигукував, кличучи на підмогу, але мабуть згубився і сам в лабіринті закапелків. Бігцем ми минули безліч кімнат і переходів і в одному закамарку спинились. З одного боку була простора світлиця, в її кінці блимав ліхтар і стояли гуртом вояки, а з другого — виднілися сходи, що йшли вниз. Я гадаю, що якби ми спокійно минули цих солдатів, які були на дозвіллі, то могли б вийти просто на вулицю, але Христанек потягнув мене праворуч — на сходи, ткнувшись у перші двері, що не були зачинені. Тимчасом офіцер здіймав сполох вже в світлиці з вояками. Ми ж попали мабуть у архіви. Кімнати під низьким склепінням були заставлені полицями з книгами і паперами, хмари пилюги сповили нас, зграя щурів шугнула врозтіч з під наших ніг, а крізь невеликі вікна заглядала глумлива місячна ніч.
Тимчасом гомін по всіх прибудовах головного будинку дедалі наближався, хтось біг, ломотів, тупотів і перегукувався коридорами й закамарками. Видно, що вже здійнято неабиякий сполох. Я шарпнув за незагратоване вікно і свіже повітря обдало мене. Я зіп'явся як лише зміг, схопившись за підвіконня та й виглянув, щоб знати, куди ми таки добилися. З вікна до землі було ще досить високо. Стіна стрімко спадала в глибокий, мовчазний яр. Унизу пнялася і чорніла гущавина кущів, може дикої ружі, може терня. Далі, сповита мрякою простяглася левада і ген у далечіні срібною биндою мерехтіла річка, а за нею зловороже темнів ліс.
Я прошепотів до Христанека, що треба стрибати, будь-що-будь і як найшвидше, бо це все, що нам залишилося. Христанек виліз на підвіконня, а я миттю зв'язав два пояси, Каспарів ремінь від шаблі, рукави, віддерті від моєї сорочки.
По такій латаній линві Христанек з бідою доліз униз. Коли він вже був на землі, сам я сів на підвіконні, міцніше стягнув петлю на гаку, вбитому у футрину вікна, та почав обережно і собі сповзати вділ. Але як тільки я повис на середині, між вікном і землею, мотуззя тріснуло і я злетів таки ще добре звисока. Грунт був твердий, кам'яний і я, упавши, відчув неймовірний біль у нозі. "Христанеку..." зойкнув я стиха, лежучи на камінюках, — я зламав, здається, ногу..." Але ніхто не озвався. По Христанеку вистиг слід. Він залишив мене на поталу.
2
До притомності я прийшов тільки за декілька днів, у імперському місті Гайльбронні, куди не сягала влада герцога Вюртембергії. Те, що мене не знайшли поліційні яриги, було тільки примхою долі. Гадаю, що вони не впали на думку, що ми видерлися якраз із архівних кімнат, а шукали наших слідів деінде. То ж я полежав, полишений так ганебно Христанеком, із зломаною ногою, але таки набрав сил, щоб проволіктися ще далі від муру, в гущавину, де ріс терен і дика рожа, куди солдатам не впало на думку або не хотілося лізти. Там я пролежав, западаючи в непам'ять від болю аж до ранку, а тоді поволікся ще далі і натрапив на те, що мені здавалося левадою, а було виноградником. Ось там мене знайшла добра дівчина, що звалася Анною і була дочкою виноградаря. Це було чортівське щастя. Коли вона розхилила гілля і побачила мене, то я тільки прошепотів їй, щоб вона не видавала мене, бо я втік із в'язниці і нікому нічого злого не вчинив. Вона побігла геть, а згодом з'явилася із своїм батьком, що міг би бути і лихим, але дівчина сказала йому, що мене хотіли герцогські продати в солдати. Тоді він подобрів та взявся направляти мені ногу, проклинаючи собачого сина, герцога Карла-Євгена, що так знущається над народом. Вони сховали мене в соломі, а вночі поклали в візок, до верху наставивши кошики із щепами і дівчина повезла мене в Гайльбронн, де у неї були дядьки. Варта нас пропустила і я лиш за заставами Гайльброну зміг подякувати дівчині та цьому славному імперському містові, куди тиранія герцога в Штутгарті вже не сягала. Найважливіше, що я знов був на волі.
Все на світі гоїться, крім моєї пристрасті, бо тільки вона дала мені снагу перетерпіти і хурдигу і нефортунну втечу.
Перша моя думка була не про мою теперішню рятівницю, дочку виноградаря, а про княжну, хоч я мав багато часу, щоб задуматися над недоречністю, а то й безглуздістю мого кохання.
Друга моя думка була про Христанека і я палав жадобою відомсти. Ця мерзенна креатура залишила мене на призволяще і рятувала тільки свою підлу шкуру.
Але чого іншого я міг сподіватися, та й від кого?
Сім'я, в якій я жив у Гайльбронні, була хороша і лагідна. Це були два брати, що майстерно різьбили статуї до церков і надгробники, жили веселунами — цеховими майстрами. Зі мною вони пили рейнське вино, холодне як глибинний струм, пиво у важких дзбанах, гуторили до схочу і не терпіли, як і я, герцогів та княжат, хоч нарікали і на своїх замовців-єпіскопів. Жити любили як небесні птахи, гребували грішми, а через те не мали жінок, котрі могли б позбавити їх волі. За те племінницю любили як власну дитину, а через те і я був у них як за пазухою, бо ця дівчина покохала мене. Вона ж була ажніяк не погана, хоч і руда, аж багряна як полум'я. Очі у неї були зеленаві як хвиля Некару і, з біса, приворожливі, лукаві, так що я сам іноді задивлявся в них мов у тисячу дзеркал. Зуби у неї були снігові і уста налиті, що їх неодин схотів би цілувати, коли б на те призволила. Але вона нікого не хотіла, крім мене, і не знаю навіть, чим я їй так подобався, бо спочатку я був смутний, як неживий, до того з недужою ногою, обдертий мов циганчук і ажніяк не ласий на любощі. Але вона виходила мене і я тільки лежав собі та висиплявся, або під перинами, на прем'якому ліжку, чудесно різьбленому, або проти неба у садку, слухаючи співу птаства і гуду бджіл; їв за десятьох і чув як мої сили прибувають. Дівчина говорила, що як видужаю, то вона повезе мене в Шпессарт, де у неї хижа в лісі і звідти мене ніхто ніколи не видре, навіть сам вюртемберзький герцог. Але поки що мені було добре і в Гайльбронні. Може це був мій найкращий час.
Гай, гай — який проте я був невдячний і який у мене талант відштовхувати від себе людей доброго серця. Мабуть, бувши оце вже кілька місяців серед хижаків, я почував, як заніміло моє серце і ще може трохи і я став би зовсім такий як усі вони — безсердий, захланний. Бо коли оце я, лежучи собі проти ясної зоряної ночі, перебирав подумки всі події, що траплялися зо мною від моєї першої зустрічі з княжною, я зауважував, що всі мої лиха спадали на мене із-за моєї нехитрої голови, із-за мойого безмежного довір'я до людей. Хіба ж я міг гадати, що Христанек виявиться аж таким мерзенним? Хіба я не розумів від самого початку, що кожний, проходив байдуже поуз мене, не подавши мені руки в біді і не звеселивши мене дружнім словом? Винен, тільки я сам винен у своїй біді. Треба було бути рішучим і злим, нахабним до нестями, підступним мов сто зміїв. Та ба, що було думати про це, коли я був тепер на ласці цієї дівчини, коли я був кволий, і, головне, не знав, що таке з княжною, де вона і чи доведеться мені її колись ще зустріти. І, дивна річ, що більше я упевнювався у мойому невідрадному становищі, яке може сама доля хотіла саме так урядити, тим палючіше прагнулось мені побачити княжну. Я падав обличчям в подушку, що від моїх щирих сліз,— скорботи чи гніву, — ставала пологою.