Я підсадив Христанека до вікна з грубезними ґратами і він ствердив, що наша келія знаходиться над прибудовою, а над нею є ще піддашшя. В невеличкому подвір'ї вештались сторожі; іноді вони кудись вели в'язнів.
Це був п'ятий день нашого ув'язнення. Вдень і вночі ми шепотілись, одобрюючи або відкидаючи різні способи утечі, поки не спинились на одній, найпростішій, але найнебезпечнішій можливості. Крізь вікно ми не могли продертись, навіть, якщо б змогли прорізати грати, воно було надто вузьке. Відпала думка і про те, щоб пробити в стелі діру та дістатися на дах; над нами були ще келії і ми не знали та й не мали б досить часу, щоб дізнатися, чи наш сусіда — той згори, чи поряд з нами, згодився б співдіяти. Крім усього у нас не було відповідного інструменту та й не мали ми чим заслонити таку діру на день, бо ж, щоб пробити діру, взяло б у нас принаймні два дні і дві ночі. Наша надія була тільки — Каспар. Як на те, він на другий день увечері прийшов до нас сумний, хоч і з вином на розраду. Сказав він нам, (вже трохи хмільний), що це наша прощальна розмова, бо ж завтра чи післязавтра нас неодмінно вивезуть до Гогенасперга, як небезпечних злочинців. Йому було нас сердечно шкода, бо виглядали ми, казав він, на порядних людей. Я зрозумів, що це настав найвищий час для дії. Я станув за Каспаром, коли він, сидячи на ослоні, перехиляв кубок з вином і моргнув Христанекові; він зрозумів у чому справа. Блискавкою стрибнув я на бідолашного Каспара (шкода було хлопця, але що ж поробиш?), міцно обхопив його із-заду, зразу ж затулюючи рота долонею. Христанек навалився на нього спереду і так ми, борюкаючись, покотились по келії. Христанекові пощастило видерти з-під Каспара його шаблю, а тоді, зірвавшись на ноги, він приставив йому вістря до горлянки. "Одне слово, й ти не живеш, — пошепки промовив Христанек, — хоч нам і шкода тебе, бо ти добрий кумпан, але ж зрозумій, що своя сорочка нам ближче. Автім, тобі нічого втрачати, бо таке може статися з кожним на такій песій службі..."
"Мовчи та диш, Каспаре, — цупко тримав я його, — роби так як тобі скажемо і тобі нічого не буде...".
Справді, мені було шкода цього парубка і, щоб не залишати у нього лихої пам'яті про нас, я подарував йому ще один золотий орнамент з камінцем, вартий з сотню талярів. Каспар видно погодився із своєю долею і навіть повеселішав. Не нарікав, що через нас втратить не лише службу, але може й свою голову, просив лише, щоб його добре спутати і зв'язати, заткнути рота ганчіркою, що ми й зробили та ще й стягнули з нього каптана, шапку й чоботи. Тепер вже він зможе відбрехатися як слід перед своїми, відробиться невеликою карою. Мовляв, його нападено зненацька, покалічено і зв'язано. Автім турбуватись ним у нас не було часу. Христанек тимчасом одягнув Каспарів мундир, трирога з гербом Вюртембергу, чоботи і повів мене, дзеленькаючи ключами. Я йшов попереду нього, із зв'язаними руками, як звичайно ведуть в'язня. Таким чином ми могли б дійти аж у приміщення суду, а звідти, як пощастить, висмикнутись у подвір'я. В'язнів водили і поночі на допити, як ми знали і ніхто тим не здивується. Ось так ми статочно зійшли з нашого поверха на нижній і вартові, що вистоювали та мабуть дрімали, спершись на мушкети, навіть не глянули на нас, почувши брязкіт ключів. Гірше було в переході в канцелярії поліцайпрезідіума та суду. На наше щастя, й тут було тихо та пустельно, тільки за столом біля дверей вартівні сиділи два профоси і при мигтінні свічки грали собі в карти. Не відриваючись від свого заняття, один із них почув дзенькіт ключів і гукнув: "Це ти, Каспаре?" "— Каспар загуляв, — сказав Христанек із спокоєм, якого я не сподівався по ньому, — а мені з 13-го наказали привести в'язня, тисяча громів, ось так треба шпендятися, замість того, щоб сидіти при пиві"... Профос пильніше озирнув його, мабуть почувши незнайомий голос. — " Я осьде новий, — все ще спокійно пояснив Христанек і глянув через плече гравця на карти, — а ти от, ваша милість, вийшов би з тієї карти, то його король лежав би..." "— Але ж у нього три масті, — стурбовано понюхав табаки профос, — а що я тоді?... "Та ти ж б'єш його козирною, не бачиш хіба?.." Профосовому партнерові не подобалась така порада картярського майстра і він гримнув на нас, щоб ми, доннер веттер, не лізли Не в своє діло, а йшли куди нам треба, бо він і так програв вісім талярів.
Ми вмить задовольнили його бажання і, минувши мале подвір'я та вартових, що дрімали в будках, відставивши мушкети, увійшли в будинок поліцайпрезидіума. По коридорах і закамарках ледви блимали ліхтарі, але в кімнатах, судячи по глухому гомоні голосів, ще велося діловодство. Яриги сновигали з паперами і з перами за вухом, але не звертали на нас уваги. Ми спокійно пройшли головним коридором та звернули ліворуч, поки не вперлися у двері, що вели до вузької порожньої залі, де либонь відбувалися суди. Там ми напоролися на стіл, покритий червоним сукном. Ми гадали, що з тієї залі можна було б вилізти крізь вікна на вулицю, але у наших розрахунках щось не все було гаразд, бо вікна виходили не на вулицю, а у вузьку, глуху щілину поміж мурами. Ми вирішили йти далі, і на наше здивування, проходили одну за одною великі порожні кімнати, аж поки не дійшли до важких дверей, що були зачинені з другого боку. Довелося нам щошвидше повернутися, поки ми не вперлись в одній кімнаті у невеличку комірчину з крутими сходами нагору. Ми збігли по тих сходах, які мабуть вели на піддашшя, але вони були також наглухо зачинені. Я вихопив у Христанека шаблю і вістрям підважив заіржавлений засув та й таким чином продерлись ми крізь ці забуті двері. Осьде ми знов опинились у коридорі, мерко освітленому ліхтарем. Саме в тій же хвилині, з якихсь бічних дверей, вийшли два молоді офіцери. Побачивши нас, особливо мене, з шаблею в руці, вони зупинилися: "Хто ви такі і що осьде робите?" Крикнув один офіцер з обличчям, блідим як картоплина. Христанек промимрив, що ми йдемо до канцелярії пана поліцайпрезидента. "В цю пору? Та й це ж зовсім не сюди до президента..." сказав другий офіцер і заступив нам дорогу, дедалі підозріливіше оглядаючи нас. Я, як стояв, смальнув його наодлів шаблею по шиї. Офіцер завівкав, скрутився і впав, а другий шарпнувся по свою шпагу. Ми ж з Христанеком метнулись навтеки по коридору, звернули в перші бічні двері, пробігли, знов звернули, не тямлячи вже до решти, де ми і куди нам треба бігти.