Сказавши це, Барабаш затулив руками очі й заходився повторювати:
— Ой, спаси Христе! Спаси Христе!
— Чого ти, добродію, тривожишся?
— А ти, ваша милость, знаєш, що він у мене підступністю вирвав? Знаєш, що означає такі документи на Січі оприлюднити? Спаси Христе! Якщо король війни з бусурманами не почне, то це ж іскра у порох...
— Заколот, ваша милость, віщуєш?
— Не віщую, а бачу його. А Хмельницький — це не Наливайко і не Лобода .
— А хто за ним піде?
— Хто? Запорожжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і он оті!
І пан Барабаш показав рукою на майдан і на люд, що снував по ньому.
Майдан геть увесь був забитий дужими сивими волами, яких переганяли у Корсунь для війська, а при волах ішов численний пастуший люд, так звані чабани, котрі всеньке життя у степах і пустелях проводили, — народ зовсім дикий, що не сповідував жодної релігії: religionis nullius, як казав воєвода Кисіль.
Поміж них можна було побачити постаті, радше схожі на лиходіїв, аніж на пастухів, — жорстокі, страшні, у лахмітті розмаїтого вбрання. Більшість їх була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури вовною вгору, розстебнуті спереду, крізь які, хоч стояла й зима, виднілися голі груди, обвітрені степовими вітрами. Кожен був озброєний, але найрізноманітнішою зброєю: одні мали луки і сагайдаки за спиною, другі — самопали, або по–козацькому пищалі, треті — татарські шаблі, четверті — коси або й просто киї із прив'язаною на кінці кінською щелепою. А ще тут крутилися не менш дикі, хоч краще озброєні низові козаки, що везли на продаж у табір в'ялену рибу, звірину і баранячий жир; були ще чумаки із сіллю, степові й лісові пасічники, а також воскобої з медом, лісові поселенці зі смолою і дьогтем; іще — селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари і сам Бог знає хто ще, якісь волоцюги — сіромахи із краю світу. По всьому місту аж кишіло п'яними — на Чигирин саме випадала ночівля, відтак і гулянка проти ночі. На майдані розводили вогнища, де–не–де горіли бочки зі смолою. Звідусіль долинали гомін і вереск. Пронизливі голоси татарських сопілок і бубонів мішалися з ревінням худоби і з лагідним звучанням лір, під акомпанемент яких сліпі співали улюблену тоді пісню:
Соколе ясний,
Брате мій рідний,
Ти високо літаєш,
Ти далеко видаєш.
Водночас із цим розлягалося "ух–ха"! "ух–ха"! — дикі окрики вимащених дьогтем і геть п'яних козаків, що танцювали на майдані тропака. Усе це вкупі здавалося розшаленілим і страшним. Зацвіліховському годі було одного погляду, аби переконатися, що Барабаш мав слушність — будь–яка приключка могла розбудити ці нестримні стихії, схильні до грабежу і звиклі до сутичок, які без ліку виникали по всій Україні. А опріч цього юрмища була ще Січ, було Запорожжя, хоч віднедавна й приборкане і після Маслового Ставу до рук прибране, проте таке, що будь–якої миті ладне було вирватися з них, пам'ятаючи давні привілеї, ненавидячи комісарів і становлячи собою зорганізовану силу. Силі цій симпатизувало численне селянство, менш терпеливе, аніж в інших регіонах Речі Посполитої, бо мало під боком Чортомлик, а там — безвладдя, розбій і воля. Тож пан хорунжий, хоч сам був русином і ревним прихильником східного обряду, сумно задумався.
Чоловік старий, він добре пам'ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського , знав українську вольницю ліпше, мабуть, аніж будь–хто в Україні, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобід і Наливайків. Тому він зрозумів і всю небезпеку його втечі на Січ, особливо ж із королівськими грамотами, про які Барабаш розповідав, що в них було чимало обіцянок для козаків і заклик до опору.
— Добродію черкаський полковнику, — звернувся він до Барабаша. — Тобі, ваша милость, треба на Січ їхати, вилив Хмельницького зменшувати і каральними заходами втихомирювати, втихомирювати!
— Добродію хорунжий, — відповів Барабаш, — я вашій милості ось що скажу: щойно дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей сьогодні вночі теж на Січ утекла. Мій час минув — мені могила, не булава!
І справді, Барабаш був вояк добрячий, але чоловік старий, і впливу він не мав.
Тим часом вони дійшли до квартири Зацвіліховського. Старий хорунжий по думки уже трохи заспокоїв свою голубину душу, і, коли усі всілися за штофом меду, вже бадьоріше сказав:
— Усе це пусте, якщо, як подейкують, війна з бусурманом praeparant , а так воно ніби і є, бо, хоч Річ Посполита війни не хоче і добре вже сейми королю крові попсували, король, усе–таки, може на своєму наполягти. Отож увесь цей вогонь можна буде повернути на турка, принаймні ми маємо час. Я сам поїду розповісти про все краківському панові й проситиму, щоб якнайближче до нас із військом підтягся. Чи доб'юся чогось, не знаю, бо хоч він сміливий і жовнір досвідчений, але страшенно на свою думку і на своє військо покладається. Ти, ваша милость, добродію черкаський полковнику, тримай у шорах козаків, а ти, ваша милость, добродію наміснику, як прибудеш до Лубен, попередь князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай там що вони замислили — repeto : ми маємо час. На Січі люду зараз мало: по рибу і по звірину розбрелися або ж по всенькій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато води у Дніпрі сплине. Та й князівське ім'я страху наганяє, а ще як дізнаються, що він на Чортомлик оком зирить, може, й сидітимуть тихо.
— Я із Чигирина ладен хоч через два дні вирушити, — озвався намісник.
— От і добре. Два–три дні можна потерпіти. Ти, ваша милость правителю черкаський, теж пошли гінців із викладом справи до пана коронного хорунжого і до князя Домініка. Але ти, добродію, бачу, вже спиш?
Справді–бо, Барабаш, склавши на животі руки, дрімав собі, а за хвилю навіть хропти став. Старий полковник якщо не їв і не пив, а те й те над усе любив, то спав.
— Поглянь–но, ваша милость, — тихо сказав намісникові Зацвіліховський, — і з допомогою оцього дідугана варшавські сановники сподіваються козаків у шорах тримати. Та Бог із ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли. Канцлер навіть із ним перемови якісь вів, а той, либонь, усіх підступно ошукає.
Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же іще сильніше захропів, а потім пробурмотів крізь сон: