ПО ХЛІБ
І. В ОКЕАНІ.— РОЗДУМИ.— БУРЯ.— ПРИБУТТЯ.'
На широких хвилях океану гойдався німецький пароплав "Блюхер", що йшов із Гамбурга до Нью-Йорка.
Він уже чотири дні був у дорозі, а два дні тому поминув зелені береги Ірландії і вийшов в океан. З палуби, скільки оком сягнути, видно було тільки сіро-зелену, поорану глибокими борознами рівнину. Вона важко колихалась, місцями пінилась, вдалині темнішала і зливалася з обрієм, закритим білими хмарами.
Відблиск від хмар подекуди падав на воду, і на цьому перловому тлі ясно вирізнявся чорний корпус пароплава. Він ішов на захід, то важко спинаючись иа високі хЬилі, то западаючи вглиб, наче потопав; часом він зникав з очей, а часом, піднятий на гребінь валу, оголював своє днище, проте посувався вперед. Хвилі накочувались на нього, а він на хвилі — і розтинав їх своїми грудьми. За ним, наче величезна змія, звивався білий шлях спіненої води. Кілька чайок летіли за стерном, перевертались у повітрі і квилили так само, як і над польськими водами.
Вітер був попутний, тому пароплав ішов на половині пари, а натомість нап'яв паруси. Випогоджува-лось. Місцями між розірваними хмарами, проступали острівці блакитного неба, обриси яких весь час змінювалися. Відтоді як "Блюхер" вийшов з Гамбурзького порту, погода стояла вітряна, проте бурі не було. Вітер віяв зі сходу, але часом вщухав. Тоді паруси з лопотінням опадали, щоб незабаром знов випнутись, мов лебедині груди. Матроси у вовняних куртках тягнули канат нижньої реї від великої щогли, жалібно кричачи "Го-го-о!", нахилялись і випростувались у такт співу, і крик їх мішався із свистом мічманських дудок та з гарячковим диханням димаря, що викидав один за одним клуби або кільця чорного диму.
Користуючись доброю погодою, пасажири повиходили на палубу. На кормі виднілись чорні пальта й капелюхи пасажирів першого класу, на носі зібрався строкатий натовп простого люду — емігрантів, що їхали в трюмі. Деякі з них сиділи на лавках, курячи коротенькі люльки, деякі, поспиравшись на поручні, дивилися вниз на воду.
Було тут і кілька жінок з дітьми на руках та з бляшаними казанками, причепленими до поясів, кількоро молодих людей проходжались від носа до корми, насилу тримаючи рівновагу та заточуючись. Вони співали: "Wo ist das deutsche Vaterland?" може, думали, що вже того Vaterland'y ніколи не побачать, проте веселий настрій не залишав їх. Між цими людьми двоє було найсмутніших і ніби чимось відокремлених від усіх інших: старий чоловік і молода дівчина. Обоє, не розуміючи по-німецьки, справді були самотні серед чужинців. Хто вони, кожен міг одразу здогадатись: польські селяни.
Чоловік звався Вавжон Топорек, а дівчина, Марися, була його дочка. Вони їхали в Америку й оце тільки що насмілились вийти на палубу. На змарнілих від морської хвороби обличчях їхніх позначились страх і здивування. Зляканими очима поглядали вони на своїх супутників, на матросів, на пароплав, на димар,
"Де вона, німецька вітчизна?" (Нім.)
що так бурхливо пахкав димом, і на грізні водяні вали, що гнали пінясті гребені до бортів пароплава. Ці двоє не насмілювались навіть розмовляти. Вавжон тримався одною рукою за поручень, а другою за шап-ку-конфедератку, щоб її не звіяв вітер, а Марися трималась за батька і щоразу, коли пароплав хилився нижче, тулилася до нього і стиха ойкала зо страху. Через деякий час старий порушив мовчання:
— Марисю?
— А що?
— Бачиш?
— Бачу.
— А дивуєшся?
— Дивуюсь.
Та вона ще більше боялась, ніж дивувалась; старий Топорек — також. На їхнє щастя, хвиля зменшувалась, вітер вщухав, а крізь хмари проглянуло сонце. Коли вони побачили "сонечко ясне", на серці їм полегшало, бо подумалось, що воно "таке самісіньке, як і в Ліпинцях". Адже все тут було для них нове й незнане, тільки оцей осяйний променистий круг здався їм ніби давнім другом і захисником.
Тим часом море майже заспокоїлось; згодом паруси опали, з високого помосту залунав свисток капітана, і матроси кинулись зв'язувати їх. Дивлячись на матросів, що ніби впсіли в повітрі над безоднею, Топорек і Марися знову здивувались.
— Наші хлопці так не зуміли б,— сказав старий.
— Коли німці туди вилізли, то й Ясько виліз би,— відказала Марися.
— Який це Ясько?.. Собків?
— Який там Собків. Я кажу про Смоляка, конюха.
— Він хлопець хвацький, але ти викинь його з голови. Йому нема діла до тебе, а тобі до нього. Ти їдеш, щоб стати панією, а він як був конюхом, так ним і залишиться.
Він теж мае садибу... "— Мае, але в Ліпинцях.
Марися нічого не відповіла, тільки подумала: кому що мав бути, того не минути, і смутно зітхнула. А тим часом паруси були прив'язані, натомість на всю силу запрацював гвинт і так збурив воду, що пароплав аж задрижав. Та гойдавиця майже зовсім ущухла. Вдалині вода вже здавалась навіть гладенькою та блакитною. З трюму виходили все нові люди: робітники, німецькі селяни, волоцюги з різних приморських міст, що їхали в Америку шукати щастя, а не роботи; на палубі стало тісно, і Вавжон з Марисею, щоб нікому не лізти в очі, сіли на мотку канатів у самому кутку носа.
Тату, ще довго нам їхати водою? — спитала Марися.
— Хіба я знаю? Кого не спитай, ніхто тобі не відповість по-католицькому й по-нашому.
— А як же ми будемо в Америці розмовляти?
— Таж хіба не казали люди, що там нашого народу безліч?
— Тату!
— Чого?
— Дивно то воно дивно, та, однак, у Ліпинцях було краще.
— Не балакай казна-чого.
Проте через деякий час Вавжон додав, ніби мовив сам до себе:
— Воля божа!..
Дівчині на очі набігли сльози, а потім обоє стали думати про Ліпинці. Вавжон роздумував, чого він їде в Америку і як воно сталося, що їде. А сталось так. Півроку тому зайняли його корову в чужій конюшині. Господар, що її зайняв, хотів три марки за шкоду. Вавжон не хотів їх дати. Господар подав до суду. Справа пролежала в суді довго. Тепер господар вимагав заплати не тільки за шкоду, а й за корову, яку мусив годувати до вироку. Вавжон упирався, бо йому шкода було грошей. Він витратив уже чимало иа самий процес, а процес тягся та й тягся. Витрати збільшувались. Нарешті Вавжон програв справу. За ту корову вже належало платити стільки, що в нього не стало грошей. Тоді забрали коня, а його за опір присудили до арешту. Топорек звивався, як вуж на вилах, бо саме надходили жнива, отож потрібні були і кінь, і робочі руки. Та він опізнився з возовицею, а саме задощило, і збіжжя поросло в снопах. І тут він подумав, що через одну шкоду пропаде вся його худоба, що він втратив стільки грошей, частину реманенту і весь сьогорічний урожай, отож на переднівку йому з дочкою доведеться хоч землю гризти або йти з торбами.